Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

— Ні, я не про те питаю. Ти назвав мене коханою — це правда?

— Істинна правда.

— А як же тоді Бланка? А твоя кузина Амелія? А Діана Орсіні?

Філіп зітхнув:

— Ви мені всі любі, Ізабело. Я всіх вас кохаю, навіть не знаю, кого більше. — Він поклав голову їй на коліна. — Я запеклий грішник і нічого не можу вдіяти з собою. Сподіваюся, Господь зглянеться і не стане надто суворо карати мене. Адже Він все бачить і все розуміє. Він знає, що мною керує не хтивість, а любов; що я всією душею люблю кожну жінку, з якою кохаюся. Шкода, що самі жінки не хочуть цього зрозуміти і не можуть простити мене.

— Я розумію тебе, любий, — лагідно сказала Ізабела. — Ти ще не зустрів таку жінку, що могла б заволодіти всіма твоїми помислами, що заслуговувала б на всю ту ніжність, всю ту пристрасть, якими переповнене твоє серце… Я також не претендую на це. Я цілком вдовольнюся тією часткою твого кохання, що припадає на мене.

— О, Ізабело, я тебе обожнюю! — захоплено промовив Філіп, підводячи голову.

Вони довго і пристрасно цілувалися, а потім він подарував їй ту частку свого кохання, що припадала на неї…

Коли добігла друга попівночі Філіп вийшов з покоїв Ізабели і з подивом побачив пажа, що допіру супроводжував їх з бенкетної зали. Хлопчина сидів попід стінкою навпроти дверей, звісивши на груди голову, і час від часу тихо сопів уві сні. Праворуч від нього стояв згаслий ліхтар.

Зачиняючи двері, Філіп навмисно хряснув ними, ледве не задувши полум’я своєї свічки. Хлопчина здригнувся, підняв голову і здивовано втупився в нього. А за двійко секунд, уторопавши, що до чого, швидко схопився на ноги і винувато заморгав.

— Перепрошую, монсеньйоре. Я трохи задрімав.

— Якого дідька ти тут забув?

— О, монсеньйоре! Ви ж не відпустили мене. Я думав, що ще потрібен вам, тому й чекав тут. Я не хотів, щоб ви поскаржилися на мене пані принцесі, останнім часом вона дуже сувора.

— І справді, — кивнув Філіп. — Я не відпускав тебе.

— До того ж, — квапливо додав паж, — я стояв на сторожі.

— Ясненько, — осміхнувся Філіп і віддав йому свічку. — Гаразд, ходімо.

Біля своїх дверей Філіп зупинився і вклав пажеві в руку два подвійні дублони[42]. Хлопець поглянув на монети, і в нього аж очі рогом полізли. Він, звісно, сподівався на солідну винагороду за свою мовчанку — але такої щедрості ніяк не чекав.

— Пояснювати немає потреби? — запитав Філіп.

— Певна річ, монсеньйоре, — насилу вичавив із себе очманілий паж. — Ви лише провели її високість і відразу пішли до себе.

— Ти бачив це на власні очі?

— Аякже! Я ж супроводжував вас — спершу до паніних покоїв, а потім — до ваших.

— От і добре. А те, що могло тобі привидітися уві сні, ти нікому, навіть найкращим друзям і подругам, не розкажеш.

— Звичайно, монсеньйоре. Свої сни я нікому не переказую. От тільки…

— Що „тільки“?! — грізно довідався Філіп.

— Монсеньйоре, — заговорив паж, сам чудуючись свого нахабства. — Ви дали мені дві монети викарбуваним на них вашим профілем…

— Ну, і що?

— Одну з них я хотів би зберегти на згадку, але…

— Ага, зрозуміло! — Філіп видобув з гаманця звичайний одинарний дублон і віддав її безсовісному шантажистові. — Тут теж викарбуваний мій профіль. Тепер задоволений?

— Так, монсеньйоре! — радісно всміхнувся хлопець, який за дві години заробив аж п’ять скудо.

— І врахуй, шибенику: якщо ти надумаєшся вести подвійну гру і спокусишся на монети з профілем Філіпа-Авґуста Третього…

— Монсеньйоре! — з удаваним обуренням вигукнув паж. — За кого ви мене маєте?

— За того, хто ти є, — незворушно відповів Філіп. — Ти знаєш Ернана де Шатоф’єра?

— Знаю. Ваш паж д’Обіак розповідав, як пан ґраф задля розваги вириває з корінням молоді дубки і…

— Так от, приятелю, — перебив його Філіп. — Я не люблю лупцювати дітей, тож коли ти даси волю своєму довгому язику, я попрошу Шатоф’єра схопити тебе за ноги і перекинути через фортечний мур Кастель-Бланко. Він не відмовить мені в цій маленькій послузі.

— Монсеньйоре! Навіщо погрожувати? Я ж шляхтич і даю вам слово честі.

— Так тому й бути, — кивнув Філіп. — Покладуся на твоє слово честі, а ще більше — на твій страх перед покаранням. Тепер іди й будь слухняним хлопчиком.

Паж мовчки поклонився і вже відійшов на кілька кроків, аж раптом осміхнувся і сказав:

— Але й жінка мені наснилася, монсеньйоре! Пальчики оближеш.

— Забирайся геть, шмаркачу! — роздратовано гримнув Філіп. — Оближи спочатку молоко зі своїх губ, а потім уже на жінок облизуйся.

У невеличкій віталенці його покоїв було темно й порожньо. Філіп пройшов до сусідньої кімнати, звідки чулося мляве базікання. Там його чекали Симон де Біґор і Ґастон д’Альбре. Перший був сонний, а другий злий.

— Майже всі наші зібралися, — констатував Філіп. — А де ж Ернан?

— У мильні. Ґоше обливає його холодною водою, — пробурчав у відповідь Ґастон.

Філіп прислухався — з мильні долинав плескіт води і задоволене гарчання баритоном.

— Тверезіє, — похмуро додав Симон.

Філіп зняв з себе камзол, сів у крісло навпроти друзів і запитав:

— Це з його ласки ви тут?

— А з чиєї ж іще? — ліниво зронив Ґастон. — Монах клятий!

— Ти був у ґрафівни Іверо? — співчутливо поцікавився Філіп.

— Атож, у неї.

— Ага!