Льодовиковий період - Еберхард Паніц

— А для чого нам те взуття? — озвався старий Максим. — Воно тут таке ж непридатне, як і гроші.

Почувши це дотепне зауваження, Аншюц по-змовницькому мені підморгнув і дзвінко засміявся.

Директор готелю, з радісним подивом приймаючи від нас спільні запаси, запропонував призначити когось комірником.

— У готелі теж іще дещо є, але його, звичайно, мало, — пояснив він і перерахував, що зберігалося на кухні й у підвалі. — Я не хотів би брати на себе відповідальність за розподіл і використання цих запасів. Гадаю, товариш Максим — найбільш підходяща кандидатура на комірника.

За цю пропозицію проголосували всі, а доктор Тюдор, вигукнувши «браво», обняв Максима. Старий розчулено зізнався:

— Знаєте, я був колись міністром, але призначення на ту посаду мене не так схвилювало, як ваша довіра.

Моя сестра, котра зігрілася біля вогню й мусила знову повернутися до кімнати для хворих, шепнула мені:

— Ми впораємося з цим, усіх виходимо, криза в Ксенії й хлопчика вже, здається, минула!

Я помітив, як делікатно обходився доктор з Евою і як Аншюц використовував будь-яку нагоду наблизитися до неї. Я не дізнався від неї більш нічого, хоча вона, здається, знала дещо таке, що для нас лишалося таємницею. Здавалось, їй запросто пробігти босоніж угору й униз кам’яними сходами, носити воду й таке інше, а на другому поверсі, крім обов’язків медичної сестри, виконувати ще й обов’язки прибиральниці й пралі.

— Ні, — заперечила вона, коли Аншюц з Андреасом хотіли їй допомогти, — це моя справа, кожен мусить бути на своєму місці.

У холі ми прибрали тарілки й попільниці, помили все й навели сякий-такий порядок. Нікого не треба було припрошувати, кожен, мов у великій дружній сім’ї, робив свою частку роботи. У людях прокинулася воля до життя, вони вперше згадали слово «майбутнє».

Книга старого Максима лежала на карнизі каміна. Я взяв її, коли на хвилину зостався сам, і почав гортати. Та хоч як старанно гортав, а вірша про рясні маки біля Ерфурта й інших сонячних рядків Гете я не міг розшукати. А мені так хотілося перечитати їх ще раз. Натомість я побачив на сторінках, де нічого не було надруковано, нотатки, написані дрібним, ледь розбірливим почерком:

«Після холодної ночі на гірській сейсмічній станції видимість була чудова, за хребтом виразно виднілося місто. Десь о 8 годині 15 хвилин на заході спалахнула сліпуча заграва, якої не міг приховати навіть ранковий туман. Раптовий спалах був подібний до блискавки неймовірної сили. Деякі метеорологи зайнялися розрахунками, щоб, за звичкою, як це буває під час грози, визначити приблизну відстань до місця спалаху. За кілька секунд у дар но-звукова хвиля досягла станції. В будинку повилітали двері й шибки, а залізні віконні рами погнулися, наче були з тіста. З-за гір виринула біла грибоподібна хмара, яка щораз дужче розбурхувалася, вирувала, потім почорніла й, повільно розпливаючись, піднялася у височінь.

Невдовзі, так само на заході, за горами, піднявся в небо дим, полум’я охопило місто. Вогонь поширювався дуже швидко й незабаром перекинувся на навколишні ліси та садки, горіло все, здатне горіти, всі транспортні засоби та споруди, стайні та інші будівлі на схилі гори під нами. Горіло до самої ночі, однак із середини дня досі різке світло, яке осяяло було все небо, зблякло за димом та темними хмарами. Очевидно, та грибоподібна хмара підхопила й потягла за собою сажу, пилюку, землю та різне сміття й розкидала все це далеко навколо.

Вибух відбувся на висоті кількох метрів над поверхнею землі: вимірювальні прилади станції, перш ніж вийти з ладу, ще встигли це зареєструвати. Температура вогняної кулі дорівнювала температурі Сонця. Люди, які бачили спалах світла зблизька, посліпли. Хто був на західному схилі гір, той відчув на собі неймовірний удар гарячої хвилі й одержав страшні опіки — аж до третього ступеня. В людей займалось волосся, одяг, біля станції спалахнули будинки, паркани й дерева. В долині плавилися гранітні скелі, горіли електричні дроти й залізничні рейки. Від переважної більшості жителів лишилися самі тіні на уламках мурів.

Сила ударної хвилі в епіцентрі вибуху становила близько тридцяти п’яти тонн на квадратний метр, — навіть у радіусі трьох-чотирьох кілометрів людей підкидало на кілька метрів угору. Від неймовірних перепадів тиску в багатьох жертв повилазили очі, рвалися кишки, з тіла разом зі спаленим одягом відліталиклапті шкіри. Навіть у багатьох мешканців міста потріскалися барабанні перетинки у вухах, вражено зір.

Настала темрява, й зразу почався дощ. То була злива, чорна злива, глейка й масляниста, вона тривала кілька годин, а потім перейшла в сніг. Люди, які були на станції й вижили, запиту вали одне одного, що б це могло означати, досі ніхто такого не бачив. Ще за дня ввесь краєвид почорнів, наче могильна яма, ніде, аж до самого міста, не видно було живої душі. «Смертельний дощ», — казали люди, бо чорні краплі пропікали шкіру. Від цих радіоактивних опадів уже за кілька годин почала гинути в ставках риба. Коропи й форель з роздутими черевами плавали на поверхні води.

Собаки, коти й інші тварини, які з’їли щось, покроплене тим чорним дощем, умить здихали. Люди в навколишніх селах занедужували й умирали в страшних муках. Рослини змінювалися, квітнули незвичним цвітом, пускали химерні листки. На дикій гречці проступали небачені донині візерунки й плями, інші рослини йшли в стебло й блякнули. Лише комахи виявилися стійкими; мухи й жуки, як запевняли мешканці недалекого села, хмарами літали над задимленими руїнами».