Казки роботiв. Кiберiада - Станіслав Лем

Слово, завібрувало в повітрі й разом з ним дійшло до підземелля планети. І тоді розкололось яшмове небо, й не встигли верхівки падаючих веж досягти грунту, як на місці сімдесяти семи аргенських міст розверзлося сімдесят сім білих кратерів, і серед підпор континентів, які розколювались у розбурханому нищівному вогні, загинули сріблясті, й велике сонце вже не планету освітлювало, а клубок чорних хмар, що повільно розпливався під вітром небуття. Порожнеча, утворена променями, твердішими за скелі, зійшлась потім в одну мерехтливу іскру, яка щезла. Ударні хвилі через сім днів дійшли до місця, де чорні, як ніч, чекали вакуумоплави.

– Нарешті! – спостерігаючи цю картину, сказав творець потвор до своїх поплічників. – Держава сріблястих перестала існувати. Можна рушати далі. – Пітьма біля сопел їхніх кораблів розквітла вогнем, і вони помчали в дорогу помсти. Всесвіт безконечний і не має меж, але не має також меж їхня ненависть, а тому будь‑якого дня, будь‑якої години вона може сягнути й нас.

БІЛА СМЕРТЬ

[5]

Арагена була планетою, забудованою зсередини; бо повелитель її, Метамерик, бажаючи вберегти підвласний йому народ від космічного вторгнення, заборонив торкатися на планеті навіть найменшоко камінця.

Та одного разу розвідувальний загін що вийшов на поверхню, знаходить таємничий космічний корабель…

Планета Арагена була вибудована зсередини; її володар, Метамерик, простягався в екваторіальній площині поясом на триста шістдесят градусів і був таким чином для своєї держави не тільки володарем, а й притулком. Прагнучи захистити підданий йому люд ентериків від космічного вторгнення, він заборонив чіпати на поверхні планети навіть найменшого камінчика. Тож і стояли материки Арагени дикі й мертві, і лише сокири блискавиць обтесували крем’яні хребти гір та метеорити мережили своїми кратерами континенти. Але вже на глибині десяти миль під поверхнею наслідки бурхливої праці ентеритів були дуже помітні: видовбуючи рідну планету, вони наповнювали її кришталевими садами й містами із срібла й золота, зводили будинки дахом донизу у формі додекаедрів та іносаедрів, а також гіперболічні палаци, в дзеркальних банях яких можна було побачити себе, збільшеного в двадцять тисяч разів, неначе в театрі велетнів – дуже полюбляли ентерити такий блиск і геометрію, а будівничими були неперевершеними. Світло системою трубопроводів ішло в глиб планети, фільтроване спершу крізь смарагди, потім крізь діаманти й нарешті крізь рубіни, завдяки чому самі робили собі світанок, полудень чи рожеве надвечір’я. І вони були такі закохані у власну подобу, що увесь їхній світ був дзеркальний. Їхні кришталеві поїзди рухалися з допомогою дихання гарячих газів, вікон вони не мали, бо були геть прозорі, й подорожні бачили власне віддзеркалення на фасадах палаців і храмів, як безконечний рухомий відбиток, що мінився усіма барвами веселки. Було в ентеритів навіть власне небо, на якому в павутинні з молібдену й ванадію виблискували шпінелі й гірські кришталі, які вони вирощували у вогні.

Владу на віки вічні успадкував Метамерик; його холодний красивий корпус складався з безлічі частин, у першій з яких містився розум. Протягом тисячоліть від вседержавного мислення кристалічні сітки стиралися, розум старів, і тоді володар використовував наступну ланку, і так ішло безперервно, бо таких ланок було в нього десять мільярдів. Сам Метамерик був нащадком авригенів, яких ніколи не бачив і знав про них лише те, що, коли загрожувала їм згуба від якихось страшних істот, котрі займалися космонавтикою і заради неї покинули рідні сонця, заховали авригени всі свої знання й жадобу існування в мікроскопічних атомних зернах, якими запліднили скелясті надра Арагени. Назвали вони її так, бо це ім’я нагадувало їм їхнє власне, проте навіть кроку збройного на тих скелях не ступили, щоб цим слідом не пішли їхні жахливі переслідувачі. Залишили планету вони всі до одного, втішаючись лише тим, що їхні вороги, яких називали білими чи блідими, навіть не здогадуються, що не знищили геть усіх авригенів дощенту. Ентерики, які походили й від Метамерика, про свій незвичний родовід на відміну від нього не знали: історія страшного кінця авригенів, а також початку ентеритів була записана в чорному вулканічному пракристалі, захованому в самому ядрі планети. Тим ліпше знав і пам’ятав її володар.

З кам’янистого й магнетичного грунту, який видобували талановиті будівничі, розширюючи своє підземне королівство, Метамерик звелів робити пояси рифів і пускати їх у навколопланетний простір. Пекельними стрічками обертались вони довкруж планети,’ нікого не підпускаючи до неї. Тож космічні мореплавці обминали цей район, названий Чорною Гримучою Змією, бо тут невпинно вдарялись одна об одну величезні брили літаючих базальтів і порфірів, утворюючи цілі потоки метеоритів; це було місце, де народжувалися голови всіх комет, болідів і кам’яних астероїдів, що засмічують сузір’я Скорпіона.

Каменепади метеоритів били й у грунт Арагени, бомбардували його, борознили й розпанахували китицями вогняних вибухів ніч, перетворюючи її на день, а день – хмарами куряви – на ніч. Та навіть найменше двигтіння не доходило до країни ентеритів; якби хтось наважився наблизитись до їхньої планети й не розтрощив судно об скелясті рифи, то побачив би кам’яну кулю, схожу на череп, продірявлений кратерами. Навіть вхід, що вів до підземелля, ентерити зробили схожим, на потрощені скелі.

Тисячоліттями ніхто не відвідував планету, проте Метамерик навіть на мить не давав нікому розслабитись, вимагаючи суворого дотримання заходів безпеки.

Проте сталося так, що одного дня група ентеритів, вийшовши на поверхню, побачила якусь споруду, подібну до гігантського келиха, вбитого ніжкою в нагромадження скель. Увігнутий, звернутий до неба бік цього келиха був потрощений і продірявлений у багатьох місцях. Негайно викликали сюди фахівців‑зореплавців, і вони повідомили, що перед ними кістяк чужого зоряного корабля з невідомих світів. Судно було дуже велике. Лише зблизька можна було побачити, що воно має форму правильного циліндра, носом увігнаного в скелі; що його поверхню вкриває грубий шар окалини й кіптяви, а нижня, келихоподібна, частина циліндра своєю конструкцією схожа на найбільші склепіння підземних палаців. З надр планети виповзли спеціальні машини, які з великою обережністю видобули загадковий корабель з місця падіння й затягли його до підземелля. Потім бригада ентеритів вирівняла утворену носом корабля вирву, щоб і сліду не лишилось від місця чужого вторгнення, й наглухо зачинила базальтові ворота.

У головній дослідницькій залі, обладнаній з розумною пишнотою, спочивав чорний, неначе спечений на вугіллі, корпус. Дослідники із знанням справи скерували на нього дзеркальні поверхні найясніших кристалів і розрізали діамантовими різцями перший, верхній панцир. Під ним був другий, дивовижно білий, що їх трохи насторожило, а коли