Народжений блискавкою - Микола Данилович Руденко

Едмундо бачить себе! І знає, що це він, а не хтось інший. Бачить у дзеркальній воді, що невеличким озерцем виграє поміж пальмами. Бачить небо над головою, білі хмарки, що поволі пливуть у просвітах поміж листям жовтосмолок, — те небо, яке нещодавно було його домівкою.

Тепер домівкою стала земля. Бо зовні Едмундо виглядає так само, як земні люди. За всіма ознаками йому років дванадцять або тринадцять. Скільки ж насправді? Він є часткою променевої істоти, яка живе вічно. Живе незрозумілим для людей життям.

І все ж він тільки хлопчик. Так хотів старий Себастьян, коли просив полум’яну кулю подарувати йому сина. Так хоче маленька Рут, чиє волосся було солодкою принадою, яка притягнула його сильніше від металевих чудовиськ. Притягнула іншою силою — такою, яку неможливо пояснити…

Для Професора він хлопчиком не був. Професор знає, що Едмундо володіє тисячолітньою пам’яттю природи, тому розмовляє з ним принаймні як з рівним. І якби хтось підстеріг їхню розмову, його вразила б невідповідність зовнішнього вигляду й зрілості в міркуваннях білоголового хлопчика з надмірно правильними рисами обличчя.

Та зараз Едмундо лишився сам на сам із пальмами й небом. Йому належить звикнути до нового життя, навчитись обмацувати земні предмети не променем, а людськими пальцями, що спершу здалися йому такими незграбними. Поволі до нього приходило вміння користуватися цими недосконалими приладами, обтягнутими нетривкою шкірою. Щоб зігнути їх чи розігнути — потрібна була вічність! І така ж повільність у реакціях мозку. Коли Едмундо обмацував якийсь предмет не пальцями, а променем, сигнали до мозку надходили із швидкістю світла. Зате Едмундо дістав змогу жити на хвилях, на яких живе золотоволоса Рут. Він бачить те, що бачить вона — твердий речовинний світ, який разюче відрізняється від мінливого світу, витканого із вільного проміння!..

Едмундо поки що боїться зустрічатися з Рут. Те, що для неї здається звичайним, буденним, для Едмундо становить загадку з десятками несподіванок та перешкод. Інколи він був смішним і незграбним, мов людина, яка вперше сіла на велосипед. Едмундо боявся також свого зовнішнього вигляду — надміру правильних рис обличчя. Отак надміру білими бувають штучні зуби — як у його батька.

Згадка про Себастьяна на мить засмутила Едмундо. Не раз він силкувався піймати хвилі батьківського мозку, та, мабуть, Себастьян був надто далеко.

Але Рут була поруч — і це втішало хлопця.

Минав час. Едмундо вчився володіти білковою машиною, яка тепер була його земним організмом.

Багато в чому ця машина відрізнялась від людського тіла. Створена на його основі, вона мала додаткові якості, яких у звичайному організмі не було. Так, скажімо, у ящірки відростає відірваний хвіст. Правда, відростає повільно. Але ж людині зовсім невластивий цей процес, який вчені називають регенерацією органів…

Природа натякнула на таку можливість, а Професор і його помічники в цих натяках побачили ключ до створення білкових автоматів, які не знатимуть смерті. Вчені перебудували генетичну програму іще в клітинах, яким належало почати творення нового організму.

Навіщо це Професорові — Едмундо не знав. Не все він розумів у земному суспільстві. Але намагання зробити білковий організм таким живучим, як організми променеві, здавалось Едмундо вдячною, благородною справою.

Здебільшого вони зустрічались у кабінеті Професора, де не було помітно жодних ознак його діяльності. За великими вікнами буяла тропічна рослинність, кричали папуги, на деревах гралися приручені мавпи.

Професор запрошував Едмундо до каміна, ставив для нього крісло. Починалася та розмова, яка нерідко стомлювала Едмундо. Але Професор цього не помічав. В кожній зустрічі він намагався підкреслити, що вони цілком рівні.

— Містер Едмундо, — якось мовив Професор, — вам слід розпочати тренування за системою йогів. Ви лишилися тим, ким були завжди — блискавкою. Але вона рівномірно розлита по клітинах вашого тіла. Звільнитись від тіла, зібратись у полум’яну кулю — ось ваше нове завдання!

Це трохи спантеличило Едмундо. Він довго жив єдиною мрією: наблизитись до людського побуту. Хай він не став такою людиною, як інші. Та все ж Едмундо може тепер зустрічатися з Рут. Ось іще трохи поблукає по острову, погомонить з папугами, полазить по деревах — і тоді зрештою наважиться відвідати дівчинку. Йому б лише здобути більше певності, що він такий самий, як інші. І раптом оця вимога: Едмундо знову повинен стати блискавкою! Навіщо? Яка в цьому потреба?

— Бачу, ви здивовані, — сказав Професор. — Та чи думали ви про те, яка діяльність чекає на вас у новому житті? Простіше: як ви збираєтесь жити?

— Хочу побачити Рут, — відповів Едмундо, який поки що не знав жодних інших бажань.

— Гаразд. Ви її побачили. І вона визнала вас тим самим полум’яним лицарем, який зруйнував Чорну фортецю. А далі?

— Повернемось до батька. Сподіваюсь, ви нам у цьому допоможете.

Професор поворушив у каміні обвуглені головешки. На його аскетичному обличчі промайнула глузлива посмішка. Проте Едмундо так мало розумівся на міміці людських облич, що Професорове глузування лишилося поза його увагою.

— Містер Едмундо! Я не збираюся сковувати вашої волі. Для мене ви — синтез двох несхожих форм життя. Променеве життя — це ваша стихія. А що ви знаєте про життя білкове?

— Дещо знаю, — сказав Едмундо. — У вас існують знаки, символи, які є еквівалентом сонячної енергії.

— Ви маєте на увазі гроші? — перепитав Професор. — Що ж, це досить неприємний атрибут земної цивілізації. Люди не вміють брати енергію безпосередньо із Космосу. Цю функцію виконують злаки. Ячмінь, пшениця, кукурудза. Далі пшеничне зерно зазнає великих метаморфоз. Воно стає машинами, кораблями, будинками. Та передусім воно перетворюється на гроші. Якби люди вміли брати космічну енергію так, як берете її ви, Едмундо, — гроші для них були б непотрібні…

«Я вже це знаю», — подумав Едмундо, але нічого не сказав.

Тим часом Професор вів далі:

— Але ж у новому житті ви не зможете брати енергію просто від Сонця. Потрібні котлети, біфштекси…