Кришталеві дороги - Микола Олександрович Дашкієв

— Бачу: лабораторне скло. А що в ньому особливого?

— А ось що! — батько креснув запальничкою, підставив сизуватий вогник під кінець трубочки. Той миттю розжарився… і раптом збігся в кульку. — Тепер розумієш?

Так, Курт зрозумів: його батько зробив відкриття, якому не скласти ціни! До шестисот, а то й більше градусів треба нагрівати звичайне скло, щоб воно тільки-тільки почало м’якшати, а ще вдвічі вищу температуру повинна мати скляна маса, аби з неї можна було формувати вироби. А батькове скло стає плинним чи не при трьохстах градусах; це означає, що витрати на опалення, побудову і ремонт скловарних печей скоротяться в десятки разів; таке скло буде надзвичайно дешеве… і негайно витіснить те, яким користуються нині.

Стоп!.. “Витіснить”?.. Ось саме в цьому й криється небезпека, якої так боїться батько. О, Курт уже трошки почав розбиратися в стратегії і тактиці монополій! Вони запроваджують у виробництво не те, що прогресивне, а те, що дає зиск. “Пітсбург флейт гласс К°” охоче купила патент на даймонсит доктора Гешке… і сховала в сейф — до часу, а може, й назавжди. Яка їм вигода продавати майже вічні тиглі з дорогого даймонситу, якщо ринок можна завалити дешевими й неміцними графітними!.. Але ж то — тиглі, які потрібні лише кому-не-кому. А скло, без якого немислиме сучасне життя? Та не дешевшає воно, хоч технологія його виробництва удосконалюється з кожним днем, а тільки дорожчає, бо ціну диктує Міжнародний скляний картель!

— Так, батьку, — зітхнув Курт, — оце вже і я не знаю, чи вітати тебе з величезним успіхом, чи висловлювати співчуття. А ти що — почав відповідні переговори з “Сен-Гобеном”?

— Боронь боже! В кращому разі вони заткнули б мені рот сотнею тисяч марок, У гіршому ж… Ну, та ти розумієш.

— То чого ж ти боїшся?

— Боюся Карла. Я вже давненько почав помічати, що він надто зацікавився моїми дослідженнями.

— В цьому немає нічого дивного: він працює в тебе двадцять років.

— Працював… Два місяці тому я застукав його тут, у кабінеті, з подібною трубочкою в руках. Я йому тоді нічого не сказав, а через два дні заявив, що через неконкурентоспроможність закриваю свою фабричку скла, а отже, не зможу тримати майстра-скловара.

— А він?

— Засмутився. І начеб навіть щиро… А втім, хто його знає? Попрощався й пішов… І того ні вечора пролунали оті два постріли.

— Е, ні, батьку, тут щось не те! Мені здається, що Карл надто порядна людина, щоб стати на такий шлях… А чи немає в тебе якогось страшнішого, потаємного ворога?

Курт побачив: батько пополотнів, ляк-лк-зо позирнув на запнуте фіранкою вікно.

— Гм, я саме збирався розповісти… Хоч їдені дуже неприємні спогади про ту давню історію, ти повинен знати все. Про всяк випадок. Щоб орієнтуватися в разі чого…

Тремтячими руками він витяг з сейфа дерев’яну скриньку, розкрив її. Там на чорному оксамиті лежав непоказний уламок зеленкуватого скла, завбільшки з дитячий кулак.

— На цьому склі — кров двох людей, Курт! І саме з його аналізу я й почав дослідження чверть віку тому… Але гаразд, треба послідовно… Так от: ти знаєш, що мене мобілізували в перші дні війни з Росією?

— Звичайно.

— Як людину вже немолоду, мене спочатку тримали в тилу. Призначили комендантом містечка Лестшінофка. Кілька тижнів там було непогано — тихо, спокійно. А потім об’явилися партизани… Вбивства, пожежі… Ну, та ти уявляєш… І ось одного разу до мене привели ще нестарого бородатого чоловіка. Він прикидався малописьменним мужиком, але я враз побачив, що це людина освічена. Найдужче його зрадив оцей ось аж ніяк не потрібний мужикові шматок скла в кишені. Не знаю, чому мені спало на думку, але я запитав його, чи він часом не фахівець-силікатник? Після деякого вагання бородатий відповів ствердно. Щоб перевірити його, я завів розмову про технологію виробництва оптичного скла, і він охоче її підхопив. Виявилося, що він неодноразово бував у нас на заводі і навіть знайомий з моєю монографією про флінтглас… Гм, так… Його звали Тшеботарьоф. Професор Тшеботарьоф.

— Ти його… розстріляв? — неголосно запитав Курт.

— Як ти можеш таке припустити?! — батьків голос зірвався. — Я його відпустив!

— А оцей уламок скла?

— Слухай далі. Оцей уламок скла дав мені мій так званий “друг” і підлеглий, обер-єфрейтор Фріц Бітнер аж восени тисяча дев’ятсот сорок четвертого року, в Карпатах. Тоді вже було ясно, що війну ми програли, і наш героїчний опір нікому не потрібний. На правах мого давнього приятеля Фріц Бітнер давненько натякав мені, що слід здатися в полон росіянам. Я теж подумував про це, але… Та що там критися: я боявся… І ось вночі на п’ятнадцяте листопада, напередодні нашого наміченого і заздалегідь приреченого на невдачу наступу, до мене в бліндаж зайшов Фріц. Він сказав, що востаннє пропонує перейти лінію фронту і здатися в полон, що це майже безпечно, бо сапери розмінують передній край, а рельєф місцевості дозволить переповзти нейтральну зону непомітно… Коли я відмовився — він простяг мені документи й фотографії, — повернеш, мовляв, якщо вціліємо обидва, — а потім і оцей уламок скла. Я зразу впізнав його. І пригадав, що Фріц Бітнер був присутній при моїй розмові з професором Тшеботарьоф; що саме Фріцові доручив я провести росіянина до застави і відпустити. Страшна підозра закралася мені в душу. “Ти що — застрелив того бородатого?” — запитав я Фріца. “Атож!” —відповів він байдуже. “За що?” — “Почав агітувати мене”. — “А якщо й тебе ось через годину не візьмуть у полон, а розстріляють та й годі?” — “Росіяни не розстрілюють! — посміхнувся він зневажливо. А потім сказав погрозливо: — Ой, Руді, щось ти мені не подобаєшся! Не здумай мене зрадити, бо якщо вцілію — тобі не жити! Ти мене знаєш!.. І оцей шматок скла бережи, як власне життя. Я прийду по нього, якщо не загину”.

Так, я за три