Спляча красуня - Рафал Земкевич
Він зупинився біля трака Великої П’ятниці й забарабанив кісточками пальців по шибці.
-- П’ятниця?! Висунь голову, то я.
За мить дверцята відхилилися. П’ятниця був в самих шортах, з яких стирчали складки сала. На його постриженій налисо, величиною з відро голові, блищали краплини поту. Так йому, товстуну, і треба, подумав Перхат злорадно. Поскупився на порядний кондиціонер в машину, і тепер знемагав від спеки більше за інших.
-- Чого?
-- Я йду на пагорб, до хлопців Скребеца, -- повідомив він, вдивляючись в порожню о цій порі дорогу. Йому не подобався цей чоловік, хоча він був лояльним щодо Ставишина і послушним, як пес. – Поки мене не буде, приглянь за людьми. Щоб вони тут бордель не влаштували.
-- Чому відразу бордель? – знизав плечима П’ятниця. – Хто нас тут зачепить?
Звичайно, він мав рацію. Нічліг на київській трасі не був безпечним, навіть поблизу великих і шумних населених центрів, як Параховка. То що вже казати про це відлюддя. Але це відносилося до самотніх машин чи малих груп. Великий конвой, понад двадцять траків з причепами й кілька бусів, відлякував потенційних зловмисників самим своїм розміром.
-- Добре, -- буркнув Перхат. – Стриженого Бог стриже, як кажуть перукарі. Офіційно оголошую Вас своїм заступником, П’ятнице, поки я не повернуся з розвідки.
-- Слухаюся! – почув він з висот кабіни тринадцятитонного “стаєра” і за якусь мить з-за спини долинув тріск дверцят. Перхат вирушив засохлим лісом вгору, на узгір’я, де повинні бути солдати Скребеца. Він потягнувся до нашитої на стегні кишені й намацав пляшку, холодну і мокру. По дорозі Перхат гладив пальцями її шийку. Час від часу оглядався, щоб поглянути згори на свій конвой. Тільки раз підвів погляд, щоб зиркнути на небо. Всіяне міріадами зірок, без жодної хмаринки, воно віщувало ще один день незносної спеки.
*
Краснодарський конвой, про який Кузєв довідався під час телефонної розмови з Києвом, не відрізнявся нічим особливим від десятків інших, що безперестанно пересувалися туди-сюди Дорогою. Принаймні назовні. Кілька великих вантажівок, не таких сучасних, як ті якими користувалися люди Ставишина, зате з потужнішими моторами й більшою вантажомісткістю, та невеликий “джип” з відкидним дахом. На відміну від конвою Перхата, вони не ночували на відлюдді, а як це було заведено, в містечку.
Не викликав теж особливих підозр факт, що екіпаж вантажівок становили виключно чоловіки, до того ж всі жилаві, широкі в плечах, накачані. Існує багато вантажів, які при перевезенні Дорогою, потребують саме таких конвоїрів. Цікавість могло викликати те, що так само виглядали люди з іншого конвою, в яких були схожі машини, і які зупинилися поруч. Особливо, що одні та другі були в дружніх відносинах. В якусь мить вони навіть помінялися вантажем, переносячи скрині – на око з електротоварами – з однієї вантажівки до іншої.
Але навіть це легко пояснити. Люди Дороги, навіть якщо не працювали на ту саму фірму-перевізника, часто знали один одного і дружили. Мабуть, саме зустрілися дві групи таких друзів. Одні їхали з Краснодара в Львів, а може далі, в Європу – а інші в протилежний бік, в Росію. Містечко, в якому одні та інші зупинилися на ніч, напевно, бачило вже багато таких зустрічей.
Містечко називалося Боярка і як всі інші, ділилося на постсовіцькі житлові масиви, які перебували у фазі кінцевого розпаду, і на райони дикої забудови, що виростали навколо них. Центр міста був безнадійно сірим, відзначався потрісканим бетоном, з якого визирала заржавіла арматура, а також монотонними кварталами й абсурдно широкими вулицями. На противагу, східна і північна околиці вражали різнобарвністю і різноманіттям зведених там будівель – від диснеївських будиночків з червоної цегли, до сірих, присадкуватих бункерів, що стерегли свою розкіш за високою стіною з вартовими баштами й камерами.
Велетенські площі та широкі вулиці в центрі міста перетворилися в королівство проїжджого транспорту і всіх, хто жив з їхньої обслуги. Навколо великої зали, вже багато років непотрібного, залізничного вокзалу, на знищених рештках колишнього бульвару і парків, розташувалися бараки, лотки й паркінги. З ранку до ночі тут тривав рух і гам, повітря переповнював сморід смаженої ковбаси та самогонки, люди торгувалися, сварилися і мирилися, працювали й відпочивали, різалися в карти й чпокали дєвочєк.
Майор Кольцов чудово знав, що в епоху, коли допитливі очі можуть і вдень і вночі слідкувати за кожним з навколоземної орбіти, кращої криївки, ніж базарний натовп, не знайти. Тому заздалегідь вибрав місцем стоянки для обидвох конвоїв галасливий пункт в колишньому міському парку, біля підніжжя зарослого пагорба, майже посередині великого токовища, в яке давно перетворилося це місце. На вершині пагорба стирчали, немов пеньок зламаного зуба, рештки цементного цоколя. Кольцов не знав, кого конкретно зображала повалена статуя, але забуття і приниження, в яких вона опинилася після повалення, становили для нього достатній доказ, що вилізаючи з машини, варто на якусь мить зняти берет. Цим демонстративним жестом чоловік, що наближався до сороківки, у військовому камуфляжі, з-під якого виглядав смугастий тільник, віддав честь героям, які в його голові залишалися живими. Так насправді майор Кольцов не був майором. У війську він не встиг дослужитися вище молодшого лейтенанта, його швидко вигнали – зі своєю простолінійністю і ненавистю до корупції потрапив у неласку генеральській кліці. Звання майора він присвоїв собі сам, коли зв’язався з Лішнєвим. Він потребував звання, щоб приховати своє ім’я та по батькові, яких не любив і не хотів, аби йому їх нагадували. Зрештою, крім нього самого, мало хто їх знав. Кольцов наказав звертатися до себе виключно за званням, в крайньому разі, “таваріщ камандір”.
На відміну від більшості людей, що роїлися на Дорозі, та в містах і селах, які її обслуговували, які топтали одне одного у боротьбі за владу, гроші та жінок, Кольцов прекрасно знав, навіщо він живе. Звичайно, він зрозумів це не відразу. Для цього було потрібно пережити багато життєвих
