Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85 - Петро Федорович Кравчук
Голдінг відповів не зразу. А коли заговорив, підозріливість не вгасла в його погляді.
“Браво, Гепарде! Ти хочеш сказати, що я тебе недооцінив? Добре… Ти будеш свідком полювання. Але май на увазі, якщо ти щось замислив…” — зіниці татуся звузились.
Тієї ночі я не міг заснути.
Лінда тихенько плакала в своєму кутку. Буйвол майже до ранку сидів у барі.
Відразу після сніданку охоронці увіпхнули мене й Буйвола в машину. Відкритий всюдихід з Голдінгом і охоронцями їхав попереду. Перед в’їздом у савану машини зупинилися.
Голдінг вийшов із машини, і тільки тоді я помітив його вбрання. Чорний мундир із Залізним хрестом біля нагрудної кишені, формений есесівський кашкет і почеплений через плече автомат часів другої світової війни.
“Хайль! — буркнув татусь, перехопивши мій погляд. — Дивуєтеся з мого вбрання, пане смертнику? Даремно, я люблю цю форму і дуже до неї звик. Хоч минуло вже понад сорок років, але, знаєте, давня любов… І звичка. Колись, до речі, я служив в одному з концентраційних таборів у центрі Європи. Прекрасні були часи, скажу вам, тоді життя мало для мене свої барви, запах, смак. Нині не те… Безумовно, було щось блюзнірське у тій легкості, з якою ми перетворювали тисячі малих і старих у тонни попелу…”
Джек Кроу замовк, бездумно сьорбнув давно вихололу каву:
— Коли Голдінг сказав таке, мені здалося, що він хоче критично оцінити своє минуле. Проте старий мав на увазі зовсім інше.
“Хіба не блюзнірство, — провадив він далі, — перетворювати високе мистецтво страти в звичайне, буденне ремесло? Хто з нас мав змогу зазирнути в очі кожному з тих тисяч, що безконечною низкою чвалали до крематорію? А мені дуже кортіло зазирнути в очі кожному. Я прагнув бачити відблиски вмираючих душ. Найвища влада, це влада не над тілами, а над душами. Інколи я мав можливість вибрати із черги до чистилища, так ми називали печі крематорію, кількох “щасливчиків”, повідомляли їх, що вони попали до табору помилково, що їм зараз видадуть речі й відпустять. Їх і справді вели до канцелярії, видавали одяг та документи. І коли “щасливчики” врешті приходили до тями, коли вони були вже ладні вдячно облизувати мої чоботи, я підводив їх не до воріт, а ставив у кінець тієї ж черги до чистилища. Неможливо забути, які в них були очі”.
“Кат!” — вихопилося в мене.
Голдінг лише незлобиво розсміявся, ніби з примітивного комплімента.
“Кат — професія не гірша за інші, — проказав він повчально. — Без неї людство ніколи не обходилось. А кожен фах народжує смаки і звички. Я звик і люблю вбивати. “Кожному — своє”, — було написано на воротах табору. “Кожному — своє”, — написано на вході до моєї резиденції”.
“Це вже минуле, містере Голдінг, — вигукнув я. — Це те минуле, яке ніколи не повернеться”.
“Я такий же містер Голдінг, як ти Гепард! — цього разу витримка зрадила старого, його слова прозвучали, як удари батога. — Я купив собі нове ім’я, і в мене вистачить грошей, щоб купити і своє минуле. А минуле житиме доти, доки зможуть жити такі, як я, доки ми зможемо оплачувати давні й нові гріхи. Але… — він поглянув на годинник, — я з тобою заговорився. Давно час покінчити з тим бовдуром”.
Голдінг узяв бінокль, приклав його до очей.
“Де він дівся?..” — буркнув старий.
“Він має бути десь поблизу, — мовив хтось із гурту охоронців. — Ми простежили, щоб Буйвол заглибився в савану”.
“Ви, Отто, сподіваюсь, не забули, що цей тип тікав із двох тюрем, — нагадав Голдінг. — Давайте проїдемося його слідами”.
Відбитки підошов на піску вели до невеликого озерця і там уривалися.
“Він десь поблизу”.
“Ні. Собаки поводяться дуже спокійно, — заперечив Голдінг. — Хоча…”
Він зняв з плеча автомат і дав коротку чергу, скосивши смугу високих стебел осоки.
Майже водночас заспівав телефонний зумер на всюдиході, і Голдінгові подали трубку. Він якусь мить уважно слухав, обличчя його наливалося свинцем.
“Везіть його сюди! — врешті крикнув Голдінг. — Хай Отто помилується!”
Голдінг вийшов з машини, сперся на капот, приставивши автомат до коліна, дістав сигарету і закурив, сердито випускаючи дим ніздрями.
Блідий мов крейда Отто довго не наважувався потурбувати його.
“Що сталося, патроне?” — нарешті насмілився спитати він.
“Тільки те, що ти виявився ідіотом! — роздратовано відповів старий. — Полювання зірвалося. Буйвол обвів усіх вас навколо пальця. Він дійшов до озера, а потім по власних слідах повернувся назад, опинившись біля пірса. Якби він знав, що в наших снайперів пристріляний кожен метр, то міг би знайти спосіб утекти…”
За кілька хвилин до озера привезли тіло Буйвола. Куля влучила в потилицю і вийшла з протилежного боку, вирвавши пів-обличчя.
“Що з ним робити?” — винувато запитав Отто.
“Коли надивишся, зашиєте в брезент — і в океан. Не тебе вчити. Сподіваюсь, у тебе вистачить глузду не дати Гепардові утнути щось подібне”.
Всюдихід Голдінга рушив з місця.
Джек Кроу урвав розповідь і прислухався.
— Там, за дверима, якийсь шум, — прошепотів гість.
— Це мій сусід, — пояснив журналіст. — Він завжди о цій порі повертається додому. Не нервуйте, Кроу.
— Ворогові не побажаєш усього, що я пережив…
— Що ж було далі?
— За кілька годин погода зіпсувалася. Пішов дощ. Вітер на всі голоси завивав у прибережних скелях. Лінда закам’яніло сиділа біля вікна, безтямно втупившись в одну точку, потім вона заснула. Я марно намагався заснути, відчуваючи, що насувається ураган.
Отто вирішив підняти свій тонус після ранкового конфузу, під вечір він був помітно напідпитку і голосно мугикав якусь німецьку пісеньку.
Я зважився грати на всі. Втрачати нічого. Покликав Отто мовби до Лінди і, коли він нахилився над дівчиною, вдарив його у скроню масивною попільницею. Я скористався його одягом, взяв документи, гроші, зброю, поклав охоронця на своєму ліжку і акуратно вкрив ковдрою.
У коридорі величезна вівчарка безшумно кинулася на мене, але я тримав пістолет напоготові. Серед диявольського завивання вітру та ревища океану кілька пострілів видалися тріском зламаних сірників.
Потім я сторожко дійшов до вхідних дверей і обережно прочинив їх. Надворі — суцільна сіра дощова пелена. За два кроки нічого не видно. Я вирішив, що можна не боятися снайперів, і побіг до пірса.
Велетенські хвилі накочувались на берег. Жодного човна не було біля причалу, в таку негоду їх не ризикнули залишити. Плаваю я загалом кепсько. Вибиратися сушею вздовж коси — безумство, я
