День на роздуми - Олександр Вікторович Зима

— Гаразд, — погодилася Мері. — Проте ви не можете залишитися байдужим, знаючи про тотальну зброю Хілди Брайнт. Нехай поки на рівні лабораторних дослідів.

— Знаєте, Мері, я набагато щасливішим був там, на Ранчо Доута, в тих несходимих пісках, де так хочеться посидіти на березі річки в тіні звичайнісінької верби. Там нас лякає тільки Том Уоррен… До речі, Гленду відомо, чим займається його квартирантка Хілда Брайнт?

— На його думку, ви і Вундстон робите те, що свого часу призвело до атомної бомби. Тільки ви працюєте над чимось жахливішим, що обов’язково закінчиться трагедією, таїну якої не розкриють ті, хто прийде на цю землю через кілька тисячоліть. Звичайно, їм, як і нам, легше буде зіпхнути все на зміну магнітних полюсів або на комету чи на парад планет, і ніхто не відважиться, як і ми сьогодні, стверджувати, що мамонти загинули миттєво, навіть з жмутками трави в зубах, бо неподалік вибухнула бомба «пошупаті». І, напевне, не одна. Мені здається, Павел, наша планета не раз тьмарилася на найвищій точці цивілізованого апогею, щоб усе забути й знову навчитися убивати цілі народи. Нашу планету треба назвати Антитезою: тут усе живе за рахунок чужої смерті. О, ви не слухаєте мене. Я хотіла, щоб ви збагнули причину мого страху.

— Я вас уважно слухав і думав, як з’явилися Хілда Брайнт і ви, Мері…

— Ви порівняєте мене з Хілдою?

— Ви, Мері, страшніша. Бо страждаєте від лютих заздрощів до всіх, хто чогось досяг у світі й вивершився над вами. Тому ви дуже жорстока людина, місіс. І те, що ви привели мене сюди й повідомили про замах на мою особу, зроблено не з любові до Павла Острожного. Вам потрібен код, якого не встиг повідомити Малькольн. Я знав це давно, можливо, тоді, коли ви продали Макларена за ті мільйони, якими купили собі диригентську паличку, щоб командувати не лише Х’ю Вундстоном. Ви хотіли б осідлати й Хілду Брайнт. Але вона з іншого відомства. І ви ладні назвати її ворогом номер один, щоб не тільки я і Кукудзі, а й інші вчені одцуралися від неї.

Павло добув з кишені план лабораторного експерименту, який мав провести Малькольн. Острожний підготував його ще до зустрічі з Мері Френк.

— Ось те, що ви просили. Зрештою, ви маєте право. Але вже зараз, Мері, ви повинні дати собі обіцянку, що хвиля Малькольна ніколи не вирветься на волю. Ні ви, ні я сьогодні не можемо твердо сказати, що ця хвиля не торпедує планету, як «пошупаті», після чого дванадцять літ не йшов дощ і все вигорало дотла.

Мері, здавалося, не почула всієї фрази: Острожний назвав ефект гравіталу хвилею Малькольна.

— Ви… заявляєте це офіційно? — уточнила Мері. — Невже вам не хочеться обезсмертити й своє ім’я?

— В обмін на безсмертя, Мері, я виторгував у хвилі життя. Гадаю, цю гру можна назвати чесною.

— Я просто вражена, Павел, — зашарілася Мері. Те, заради чого Джім Френк розробляв операцію «Діоген», виявилося настільки доступним і банальним, що нічим навіть похвалитися перед Президентом. — Така великодушність і вірність дружбі! Незважаючи на те, що ви люди з різних світів і служите різним ідеям.

— Учені, Мері, завжди служили людству, — заперечив Павло. — Я назвав цю хвилю саме так, напевне, ще й тому, щоб легше було ввійти в шахту полігона: там мене чекатиме хвиля Малькольна. Я не хочу, аби ефект гравіталу став знаменитим тільки тому, що убив Малькольна. Насправді ж і хвиля, і Малькольн стали єдиним цілим…

Роджерс Оулт прийняв Катю і Тійоку в рожевій залі своєї вілли, схожої на щелепу дракона з високими вежами кам’яних зубів. Каті так здалося з першого погляду, коли спортивна машина Джіма Френка, в якій вони прибули, зупинилася у напівзакритому дворі з густими газонами, що осінньої пори здавалися штучними, а підстрижені та причесані створювали враження килимів довкола ваз, тесаних з чорного, сірого та червоного гранітів.

— Як тут похмуро, — стиха обізвалася Тійока.

Вазони були вже порожні, наче важкі келихи. Тійока з Катею мовби спізнилися на велике бенкетування, що прогуло над віллою, залишаючи по собі єдину згадку: газони зеленої, бузкової і майже білої трави, привезеної й висадженої в торф’яних горщечках.

Але приємно вразила підкреслена розкіш зали. Тут було ніби порожньо і в той же час затишно й урочисто. Зліва, в куті, горів камін зі срібним окуттям. На одному з трьох оземкуватих шкіряних крісел сидів старий Роджерс Оулт в елегантному білому костюмі. Поверх тонкого чорного гольфа, що приховував зморшкувату шию, була одягнена рожева сорочка з срібними ґудзиками, в яких пурхали відблиски вогню з широкого відкритого каміна, відгородженого бронзовими ґратками, подібними до плетива ліан.

— Нарешті згадали прихильника вашого таланту, — за усміхався Роджерс до Каті. — Довго я чекав, поки набридне вам пустеля і заманеться глянути на ліси старого Роджерса. — Оулт простягав руки назустріч Каті й Тійоці, підводячись з крісла.

Жінки були вбрані по-дорожньому, і тому розкіш зали не пасувала до їхніх костюмів. Тійока з Катею трохи знічено дивилися на розписані стіни, стелю, на матову мозаїку підлоги, викладену білими трояндами й орнаментом, що брав кожну квітку в простору раму з чорного дерева.

— Вибачайте, але я ніколи не визнавав умовностей політики, тому ви для мене залишаєтесь місіс Кет і місіс Тійокою. — Оулт запросив жінок до низького столу, який теж був шедевром мистецтва: на трьох слонах з білими бивнями лежала важка плита, що нагадувала одну з рамок, викладених на підлозі, з білою трояндою посередині.

— Певне, це єдина в світі робота? Ви особисто знали майстра?

— Так, це особисте замовлення моєї доньки Онеллі. Але з майстрами я ніколи не знайомлюся: мене дратує дисгармонія між нікчемністю