Фундація та Земля - Айзек Азімов

— З такого ракурсу це здається непростим завданням, однак ми шукаємо не просто об’єкти, ми шукаємо життя — ба більше, розумне життя. А в нас є Блісс із її даром визначати розумне життя, чи не так?

5

— Я нарешті її приспала, — з осудом глянула на Тревіза Блісс. — Було дуже складно. Вона шаленіла. На щастя, гадаю, я їй не зашкодила.

— Знаєте, — холодно відповів Тревіз, — вам варто було б спробувати прибрати її зацикленість на Джембі, бо я точно не маю намірів колись повертатися на Солярію.

— Просто прибрати зацикленість, он як? Тревізе, що ви знаєте про такі речі? Ви ніколи не відчували чужої свідомості. Не маєте ані найменшого уявлення про її складність. Якби ви хоч щось про це знали, то не говорили б про прибирання зацикленості як про вишкрібання варення з банки.

— Ну то принаймні послабте її.

— Я можу трохи її послабити після місяця обережного розплутування.

— Що це значить — розплутування?

— Це неможливо пояснити, якщо ви цього не знаєте.

— То що ви тоді робитимете з дитиною?

— Ще не знаю, тут потрібно багато міркувати.

— У такому разі, — сказав Тревіз, — дозвольте повідомити, що ми робитимемо з кораблем.

— Я знаю, що ви будете робити. Він летить назад до Нової Землі та ще однієї спроби з милою Хіроко, якщо вона пообіцяє цього разу вас не заражати.

Вираз обличчя Тревіза лишився незворушним.

— Власне кажучи, ні. Я передумав. Ми летимо на Місяць — якщо вірити Янову, так називається супутник.

— На супутник? Бо це найближчий наявний світ? Я про це не думала.

— Я теж. І ніхто б не подумав. Ніде в Галактиці немає вартих уваги супутників, однак цей унікальний тим, що він великий. Ба більше, його також захищає анонімність Землі. Будь-хто, не здатний знайти Землю, не зможе знайти й Місяць.

— Він придатний до життя?

— На поверхні — ні, але він не радіоактивний, узагалі, тож не є абсолютно непридатним. На ньому може бути життя — власне, він може повнитися життям під поверхнею. І, звісно, ви зможете визначити, чи це так, щойно ми достатньо наблизимося.

— Спробую, — знизала плечима Блісс. — Але чому ви раптом подумали спробувати супутник?

— Через дещо, що зробила Феллом, коли була біля пульта управління, — тихо мовив Тревіз.

Блісс зачекала, немовби дожидалася чогось іще, тоді знову стенула плечима.

— Що б це не було, підозрюю, ви не отримали б натхнення, піддавшись пориванню та вбивши її.

— Блісс, я не збирався її вбивати.

— Гаразд, — махнула рукою Блісс. — Хай буде так. То зараз ми рухаємося на Місяць?

— Так. З міркувань безпеки я лечу не надто швидко, однак якщо все минатиме добре, ми опинимося поблизу за тридцять годин.

6

Місяць був пустелею. Тревіз спостерігав, як під ними пропливала яскрава денна частина. То була монотонна панорама кратерних кіл і гірських ділянок із чорними в сонячному світлі тінями. Ґрунт трохи змінював колір, а місцями простягалися чималі рівнинні простори, перервані малими кратерами.

Поки вони наближалися до нічного боку, тіні видовжувалися й нарешті злилися. Деякий час позаду них під сонцем блищали гірські вершини, наче пишні зірки, значно яскравіші за своїх сестер у небі. Тоді вони зникли, і лишилося тільки тьмяніше світло Землі в небі під ними — великої блакитнувато-білої сфери, видимої трохи більше, ніж наполовину. Нарешті зореліт проминув і Землю, яка потонула за видноколом, тож тепер під ними простягався тільки безпросвітний морок, а вгорі — тьмяні порошинки зірок, що для Тревіза, який виріс на беззоряному Термінусі, завжди вже саме собою було дивом.

Потім попереду з’явилися нові яскраві зірки — спершу одна чи дві, тоді й інші, розширюючись, ущільнюючись та зрештою сходячись докупи. І водночас вони проминули термінатор, опинившись на денному боці. З диявольською величчю здійнялося сонце, і екран одразу відвернувся від нього та відокремив сяйво поверхні внизу.

Тревіз доволі добре розумів, що марно було сподіватися знайти якийсь прохід до населеної серцевини (якщо така існувала) самим лише оглядом цього абсолютно величез­ного світу.

Він обернувся до Блісс, яка сиділа поруч. Дівчина не дивилася на екран; власне, очі в неї були заплющені. Здавалося, вона похилилась у кріслі, а не сиділа в ньому. Замислившись, чи не спить вона, Тревіз негучно спитав:

— Вловлюєте щось іще?

— Ні, — прошепотіла та, дуже легко хитнувши головою. — Лише той непевний натяк. Краще відвезіть мене туди знову. Ви знаєте, в якому районі то було?

— Комп’ютер знає.

То було наче націлюватися, зсуваючись туди-сюди і зрештою знаходячи необхідну точку. Потрібний їм район досі був глибоко на нічному боці, і, окрім сяйва Землі доволі низько в небі, яке відкидало на поверхню примарний попелястий відблиск поміж тіней, нічого не можна було розрізнити, навіть попри вимкнене в кабіні пілота задля кращого огляду світло.

Підійшов Пелорат, тривожно стовбичачи в дверях.

— Ми щось знайшли? — хрипким шепотом запитав він.

Тревіз підняв руку, вимагаючи тиші. Він спостерігав за Блісс. Він знав, що сонячне світло повернеться на цю точку Місяця лише за кілька днів, але також знав, що для того, що намагалась відчути Блісс, світло будь-якого виду було несуттєвим.

— Це тут, — повідомила вона.

— Упевнені?

— Так.

— І це одне-єдине місце?

— Єдине, яке я вловила. Ми ж не були над усією поверхнею Місяця?

— Ми були над значною частиною.

— Що ж, тоді це все, що я вловила на цій значній частині. І тепер сильніше, ніби воно помітило нас, але й не видається небезпечним. Я відчуваю привітність.

— Упевнені?

— Таке в мене відчуття.

— Воно може фальшувати відчуття?

— Запевняю, я б помітила фальш, — із ноткою зарозумілості відказала Блісс.

Тревіз пробурмотів щось про надмірну самовпевненість, тоді мовив:

— Сподіваюся, ви вловлюєте розум.

— Я вловлюю потужний розум. От тільки… — І в голос її закралася химерна інтонація.

— Тільки що?

— Ш-ш-ш. Не заважайте. Дайте зосередитися. — Останнє слово вона вимовила самим лише порухом губ. Тоді з дещо захопленим здивуванням повідомила: — Це не людина.

— Не людина, — іще здивованіше вторував Тревіз. — Ми знову маємо справу з роботами? Як на Солярії?

— Ні. — Блісс усміхалася. — Це й не зовсім робот.

— Мусить бути або те, або інше.

— Ані те, ані інше. — Вона майже хихотіла. — Це не людина, але й не схоже на жодного робота, якого я визначала до цього.

— Я б хотів це побачити, — палко кивнув Пелорат, широко розкривши очі від вдоволення. — Це буде захопливо. Щось нове.

— Щось нове, — пробурмотів Тревіз, зненацька збадьорюючись сам, — і його череп ізсередини ніби осяяв спалах неочікуваного здогаду.

7

Вони спускалися на поверхню Місяця майже тріумфально. Тепер до них приєдналася Феллом, яка з невимушеністю дитини обіймала себе в нестримній радості, неначе й справді поверталася на Солярію.

Що ж до Тревіза, то розважливість підказувала йому, що це дивно. Земля, або ж те із Землі, що перебувало на Місяці, вдалося до таких заходів, щоб нікого до себе не підпускати, а тепер вдається до заходів, щоб привабити їх. Чи