Я обираю бути твоєю - Ольга Островська

Потім я нізащо не зможу пояснити, чому в цей момент вчинила саме так. Чому не покликала когось, того ж Фалькара, наприклад, чому одна кинулася до Ескара, чиє благання про допомогу почула. Швидше за все, зіграли роль емоції та спрацював звичайний людський інстинкт.

Хай там як, піддавшись миттєвому пориву, я справді побігла до його палати сама.

І тепер от з жахом дивлюся на куарда, що тремтить на своєму ліжку так, ніби його електричним струмом б'є.

– О Боже, – видихаю, нарешті зрозумівши, що з мене тут ніякої допомоги не буде, і розвертаючись назад, щоб бігти за кимось, хто дійсно знає, що робити.

– Хто… хто… тут? − клацаючи зубами, видавлює Ескаєр, повертаючи голову в мій бік і лякаючи абсолютно скляними очима.

– Потерпи, я зараз покличу того, хто тобі допоможе, – скрикую, поспішаючи до дверей.

– Мія… по… поче… кай, – мчить за мною слідом його голос. − Міє.

Ну не можу я не зупинитися. Вже біля самих дверей.  Вчепившись у дверну ручку, бо дуже страшно повернутися. Розуміючи, що терміново треба кликати на допомогу. Я все одно обертаюся.

Ескаєр важко дихає, часто ковтаючи.

− Що з тобою? − шепочу я, відчуваючи, як заповзає в душу липкий страх.

Він не відповідає, лише трясеться дрібно, витріщаючись на мене невидющими очима. Тягне до мене руку.

− Міє ... Рок ... − видихає ледве чутно, і завмирає, повільно опускаючись на ліжко.

А мене накриває такою задушливою хвилею чогось темного, нудотного. Пробирає до кісток могильним холодом. Тихо схлипнувши, я розвертаюсь і кидаюся геть. У голові сумбурно спалахують панічні думки, повністю позбавляючи самовладання. Треба покликати когось… треба сказати… може, йому ще можна допомогти? Може, я не так все зрозуміла? Може він... живий?

Всю цю внутрішню істерику вмить вибиває з голови, як і повітря з легень, коли я з розмаху налітаю на когось у дверях. На плечах тут же стискаються сталеві лещата чиїхось долонь.

− Мія?! – чую здивований та далеко не м'який голос чоловіка. − Що ти тут робиш?

– Рок? − я різко здіймаю голову, переконуючись, що мені не примарилося. Ноги підкошуються від полегшення. Рок все вирішить, Рок все зможе. Як добре, що він тут.

− Міє, що ти тут робиш? − ще раз повторює своє питання чоловік, стискаючи мої плечі та відсторонюючи, щоб зазирнути в обличчя.

− Я була в коридорі... а двері відчинилися... він кликав на допомогу, − махнувши рукою в бік ліжка Ескаєра, я схлипую, все ще відчуваючи, як у мене все всередині тремтить від переляку. – А він… його так трясло… Рок.

− Що тут відбувається, адаміре Шаєра? − вривається в хаос моїх думок ще один голос, невиразно знайомий. І до мурашок неприємний.

− Я якраз намагаюся це з'ясувати, адаміре Лаяре, − холодно відповідає мій чоловік, вивчаючи очима затихлого за моєю спиною куарда. І хмурнішає все більше.

А я тільки тепер помічаю за його спиною батька Ескаєра. Той окидає мене уважним примруженим поглядом, а в його емоціях з'являється дивне вдоволення. Недобре таке.

− Що саме белькоче ваша пов'язана, виправдовуючись, без сумніву, дуже цікаво, але я прийшов сюди, щоб побачити сина. Тому будьте ласкаві, вступіться з дороги.

− Стій тут, − наказує мені Рок, відсуваючи до стіни. І відпускає, щоби теж підійти до Ескаера.

Позбувшись підтримки чоловікових рук, я ледве знаходжу в собі сили, щоб не кинутися слідом, чіпляючись за нього. Мені дуже погано. Немов щось викачує з мене сили, замінюючи їх крижаною порожнечею. Озноб все не минає, і я марно намагаюся впоратися з ним, обхопивши себе руками за плечі й знесилено притулившись до стіни.

Мені хочеться тікати геть, але Рок наказав стояти, тому стою. Дивитися у бік ліжка дуже моторошно. Я боюся дізнатися, що мала рацію. Що Ескаєр… що він на моїх очах… ні, він має бути живим.

Мені так дико страшно, але погляд все одно сам собою прямує туди.

− Він мертвий! Мій син мертвий! – люто гаркає Раельд Лаяре, як тільки схиляється над розпростертим тілом Ескаєра. Стискає величезні кулаки, вирівнюється і повільно обертається до Рока з ненавистю в погляді. − Це твоїх рук справа! Ти вбив мого сина! Не міг змиритися з тим, що він брав твоє дівчисько? Тобі мало було зробити його неповноцінним калікою і відібрати майбутнє цілого роду? Ти поплатишся за це, Шаєра! Я відберу у тебе найдорожче, як ти відібрав у мене!

Що?.. Що він несе? Це не міг зробити Рок! Його не було тут! Нікого не було... крім мене.

Затиснувши долонею рот, я все одно не можу стримати тихий панічний схлип, привертаючи цим увагу напружено застиглих один навпроти одного куардів. І коли Рок повертається, моє серце завмирає зляканою пташкою. Ще ніколи я не бачила його таким... сповненим крижаної люті. Очі почорніли, по шкірі знову біжать сині сполохи, тільки тепер це лякає мене до тремтячих піджилок.

Схлипнувши, втискаюсь у стіну, злякано мотаючи головою. Я ні в чому не винна. Ні в чому. Повір мені, будь ласка.

Рок, моргнувши, стискає щелепи. Опускає голову, утихомирюючи пекучу лють. І на мить мені здається, що мого волосся торкається його рука. Ніжно. Заспокоюючи. Але це відчуття занадто швидкоплинне, щоб до кінця в нього повірити.

− Я б на твоєму місці стежив за тим, що ти кажеш, Лаяре. Адже за образу і хибні звинувачення теж відповідати доведеться, – відвертається до свого заклятого сусіда, і кожне його слово немов брилою льоду придавлює.

− Хибні? – зневажливо скалиться Раельд. – Може поясниш тоді, що робила твоя пов'язана біля ліжка мого мертвого сина?

− Моя пов'язана, щоб не втратити єдиного спадкоємця даріату Лаяре, зараз піде звідси до наших покоїв, − карбує Рок. − І коли вона заспокоїться і прийде до тями, я в неї спитаю, що вона тут робила. Фалькар!

− Так, мій адаміре, − в кімнаті вмить з’являється похмурий куард. Мабуть, він уже якийсь час стояв за порогом.

– Відведи сьєру до наших покоїв. Вистав біля дверей охорону. Якщо ще раз залишиш одну… – Рок зло стискає кулак, і Фалькар раптово здригається всім тілом, чорніючи на очах і повільно осідаючи на підлогу. − Зрозумів мене?