Не мій мільйонер - Ірина Романовська

Сидячи на високому барному стільці, її голова виявляється практично врівень з моєю. Я стаю впритул до дівчини, поміж її розведених колін. Кладу долоні їй на талію. Нахиляюся, щоб з'їсти кохану своїм ротом.

Я з самого ранку мріяв це зробити.

Тільки-но встигаю торкнутися її губ, як вони в ту ж мить розкриваються, впускаючи мого язика до себе. Відчуваю як Аня тремтить, як рухає стегнами на стільці до мене назустріч. Її руки вже на моїй шиї. Жадібно притягує мене до себе. Начебто злитися хоче воєдино.

Почекай, дівчинко моя. Все буде. Але трохи згодом.

- Гаряча красуне, так би тебе й узяв на цьому столі. - На вдиху відриваюся від Аніних губ та нагадую про наші подальші плани: - Але спочатку треба поїсти.

- До біса, їсти. Я хочу з'їсти тебе, - гарчить моя дівчинка. Мені подобається, що вона заводиться від одного поцілунку.

- Тренуй силу волі. Сама мені зізналася, що сьогодні нічого не їла. Тому спочатку я тебе нагодую, а потім віджарю, цілую Аню ще раз нестримно в губи та, розірвавши поцілунок, швидко відходжу від неї за барну стійку.

Аня показово дме губи, мовчить якийсь час.

- Ти правий. Спочатку поїсти. Потім усе інше. - Аня ніби про щось пригадала та знову засмутилася. – Що ми їстимемо?

- Що приготуємо, те й з'їмо. - Дістаю з холодильника необхідні за моїм планом інгредієнти.

- Давай яєшню? Це швидко та просто.

- Е, ні! В нас тут хтось так хотів омлет недавно, що заздалегідь розбив цілий лоток яєць. - підморгую коханій.

Вона червоніє, як помідор з городу, та сором'язливо каже:

- Дідько, вибач ще раз. Ти дуже тихо підкрадаєшся. Давай я, щоб загладити свою провину, сама тобі щось приготую? - зістрибує зі стільця та прямує до мене.

- Ні. Сьогодні готуватиму я. - Зупиняю Аню та, тримаючи її за талію, розгортаю на сто вісімдесят градусів від себе. - А ти тим часом полежиш на отому великому та м'якому дивані. Заразом пошукаєш нам фільм для перегляду. І не сперечатися зі мною не раджу. Непритомність - це не жарти, Аню. Я повторюю, поки ти не поїси нормально, твоє місце на дивані в горизонтальному положенні.

Поки я готую пасту з морепродуктами під вершково-сирним соусом, Ані ледве вдається спокійно лежала на дивані. Вона декілька разів підходила до мене, то ще чаю взяти, то повернути її назад. Часто перепитувала чи не потрібна мені на кухні допомога.

Схоже Аня не звикла сидіти без діла.

До розігрітого на оливковій олії часнику я додаю морський коктейль із гребінців, мідій та кальмарів. Краєм ока помічаю, що в цей момент Аня підводиться з дивана, сідає прямо та напружується. Накриваю пательню великою скляною кришкою. Треба потопити усі інгредієнти страви пару хвилин на маленькому вогні.

Аня знову розслабляється, але все ще скоса на мене поглядає.

- Щось не так? – ледве встигаю відкрити кришку над пательнею та додати туди вина, томатів, як Аня зривається з дивана та біжить до туалету.

От я йолоп!

Вимикаю плиту та йду слідом за Анею.

От я дурень. Треба було не зрозуміти це відразу. Телепень!

Смикаю ручку дверей, щоб зайти у ванну кімнату. Але вона замкнена.