Втрачена пара - Алена Бондар

– Так… – тихо, дуже тихо промовляє Мія. Але для нього цього достатньо.

-- Повернися, -- сказав з натиском. Так, може грубо, але вона має все почути та прийняти.

Мія повільно обернулася до нього, але очі не підняла, також закривається від Марка долонями. Підійшов впритул і підняв її підборіддя. Поцілував спочатку в одну щічку, потім в іншу. Мія дивилася широко розплющеними очима на Марка.

Що це? Він прощається?

– Я зробив свій вибір. І це -- ти, -- промовив суворо, щоб не сміла сумніватися. - У мене не було вибору. З того ранку, коли ти зайшла на полігон. Побачивши твої очі... Вони переслідували мене. Я шукав у натовпі твоє руде волосся. Я так бісився, коли ти посміла втекти, – посміхнувся. -- Я тебе покараю за це, але пізніше. Ти вдерлася в моє життя, не спитавши мене. Переробила усі мої плани. Тільки своїм існуванням ти змушуєш мого відчайдушного хижака муркотіти як кошеня. Так, ти кидаєш мені виклик за викликом і мене це підкорює. Маленька, я не бачу себе без тебе. Прийми мене! І я зроблю тебе щасливою. Не обіцяю стати зразковим, але буду тільки твоїм зухвалим перевертнем. Що ти скажеш на це? -- все, видихнув.

Сказав навіть більше, ніж планував, але з нею нічого не буває наполовину.

-- Марку, я так злякалась... -- Мія кинулася йому на шию. Він справді це все сказав? Він мій? – Думала, що ти граєш зі мною і коли набридну, кинеш, як усіх інших. Про тебе такі легенди ходять в академії. І я бачила, які дівчата довкола тобе крутяться. Я так боялася, навіть твій батько не прийняв твій вибір... -- торохтіла, боялася збитися.

Усі її переживання лавиною накрили дівчину.

Може це не правильно вивалювати все це на нього, але тримати в собі вона більше не може.

-- Маленька ... -- шепоче Марк. То ось які думки у неї в голові. Так... потрібно терміново міняти тактику. - Минулого не змінити. Але майбутнє залежить лише від нас, -- відсунувся і простяг руку. -- Ходімо?

-- Ходімо! -- погоджується Мія. Зараз їй з ним не страшно і у вогонь, і у воду.