Втрачена пара - Алена Бондар

-- Що таке? – у її очах він побачив розгубленість. -- Міє все гаразд?

-- Тобі, напевно, не цікаво, -- опустила вона очі в підлогу. -- Ти стільки разів тут бував... А я...

– Що ти собі вигадала? М? - нахилився через стіл і взяв її за підборіддя. Підняв, щоб вона дивилася йому у вічі. – Якщо мені щось не цікаво чи не подобається, я говорю прямо. Запам'ятай. Не вдаватиму зацікавленості та люб'язним мене складно назвати. Та ти маєш рацію, я багато разів тут бував. Але кожна людина бачить місто по-різному, зауважує різні нюанси.

– Можна ми тоді ще сходимо в одне місце? – Мія взяла себе в руки. – Я читала путівник, доки ти був на зустрічі. Тут недалеко має бути старовинний фонтан.

-- Без проблем, зараз розрахуємось і підемо.

Вони швидко залишили кафешку та пішли на площу до того фонтану. Площа потопає у зелені. На ній росли плодові дерева, тому Мія здивувалася та перепитала Марка. Він їй розповів, що міська влада дозволила всім охочим зривати плоди. Але з однією умовою.

Торгувати ними заборонено, а якщо ти хочеш з'їсти, то ласкаво просимо. Мія підступно посміхнулася й побігла до груші. Зірвала її, потерла долоньками та надкусила. А Марк залип на цьому видовищі.

Мія прикрила очі та тихо застогнала. По підборідді потекла маленька цівка соку, він стежив не відриваючи очей від неї. Мія розплющила очі та зіткнулася з поглядом Марка. Там була спрага. Підійшла до нього та запропонувала фрукт.

Все відбувалося мовчки. Слова непотрібні.

Марк перехопив зап'ястя дівчини й почав їсти грушу з її рук. Тепер Мія не могла відірвати очей від нього. Здавалося, що груша це найсмачніше, що він куштував у всьому світі. Покінчивши з нею, нахилився та язиком злизав доріжку соку з її підборіддя. Провів ним по нижній губі, прикусив не сильно і потяг.

У цю мить Мія могла дивитися тільки у його очі, а там були іскорки. Усі довкола перестали існувати.

Та, що там, світ перестав існувати. Тільки його очі та губи.