Я обираю бути твоєю - Ольга Островська
Минуло вже два дні з мого візиту до поліклініки. Після прогулянки біля річки я піймала себе на тому, що мені дивним чином трохи полегшало. Якби знала, що так буде, то раніше пішла б у ліс. Власне, вчора й пішла знову. Під бурчання Васьки, що ув’язалася за мною. Мовляв, у вихідні дні не обов’язково гуляти в таку ранню пору.
Може й сьогодні вдасться викроїти бодай пів години на прогулянку увечері після роботи?
− На пари не запізнишся? − сідаю навпроти сестри. Аромат її кави приємно лоскоче мені рецептори, але я втуплююсь у чашку з фруктовим чаєм, щоб не ятрити свою душу затятої кавоманки.
− Та ні, мені на другу. У тебе зміна коли розпочнеться? − підіймає вона на мене свої сонні світло-сірі очі.
– Через три години, – відповідаю, кинувши погляд на старенький настінний годинник.
− Ти до цієї Марини своєї не додзвонилася вчора? – цікавиться Василина, роблячи великий ковток і вдоволено жмурячись, наче сита кішка.
Задумливо розгладжуючи пальцем складку на скатертині, згадую розмову з приятелькою. Другу вже після нашого спільного походу до клубу. Перша відбулася ще тоді, наступного вечора, коли я, долаючи той самий внутрішній опір, намагалася відтворити події, що випали з пам’яті. Тоді Марина взяла слухавку з дурненьким хихотінням і протараторила, що дуже-дуже зайнята, що обов'язково передзвонить, а потім, не давши мені навіть слово вставити, збила дзвінок. І зникла. Я б навіть здійняла тривогу, якби не її щаслива моська, викладена в інстаграмі через пару днів, на тлі екзотичного пейзажу і здоровенного чолов’яги.
– Так. Вона вибачилася, що покинула мене у тому клубі. І що не передзвонила мені потім. Вони з її Вадимом, виявляється, у Таїланді весь цей час були. Влаштували собі медовий місяць. Точніше півтора.
Цікаво, це нормально, якщо я з цього приводу не відчуваю нічого, крім апатичного відтінку обурення?
– Та хоч пів року. Чого вона тебе покинула? З ким? Що каже? – зі злістю в голосі висипає на мене купу запитань сестра, лютуючи за нас двох. Навіть каву відставляє, щоб ближче до мене податися.
– Каже, що я хотіла ще залишитися. Сиділа і пила свій сік, − на власних губах відчуваю недовірливу гримасу. А в емоціях – повний штиль.
– Сік?
− Так, Марина клянеться, що я була твереза і цілком розсудлива, коли її Вадим з клубу забирав, − це, звісно, чудово і якраз на мене схоже, але зовсім не пояснює, що трапилося далі. − Мовляв, вона пропонувала, що вони відвезуть мене додому, а я сказала, що доп'ю і викличу таксі, − похмуро розглядаю свої бліді й тремтячі руки. Знову ця слабкість і нав'язливе, болісне на фізичному рівні небажання копатися в минулому. − Сама я цього вже не пам'ятаю.
− От дідько. Тоді підемо до клубу. І поговоримо з барменом, − діловито складає новий план Васька, але я її вже не чую. Тому що закривши долонею рот і ледве стримуючи нудоту, що раптово накотила, мчуся в санвузол.
Отже, кисле яблуко натще не допомогло. Що там у нас ще в списку порад бувалих матусь із форумів? Печиво? Буе-е-е.
На кухню повертаюся, почуваючи себе втомленою та вичавленою, наче лимон. Ще тільки ранок, а я вже ледь переставляю ноги, хочеться лягти буквально тут на підлозі й не ворушитися. А в думках чомусь виринає картинка соснового лісу. Там зараз добре. Дуже добре. Там може знайтися те, що мені потрібно. Так сильно потрібно... Досить лише перейти через міст, на інший бік річки, і йти, йти... йти... поки не знайду...
− Соль, ти куди у такому вигляді? − Висмикує мене з уявного лісу з його чарівливим шелестом, здивований голос Васьки.
Я ошелешено оглядаюся. І в повному шоці виявляю, що стою в нашому передпокої. У накинутому на піжаму, не застебнутому пальті та домашніх капцях на ногах.
Бачу відчинені двері...
Мов від отруйної змії, відсмикую пальці від дверної ручки.
Це що... це як... це я сама?
− Ти мене лякаєш, Солю. Що з тобою коїться взагалі?! – сестра хмуриться, виглядаючи вкрай стурбованою. Схрещує руки на грудях, підтискає губи. − Ти стала сама на себе не схожа, дивна весь час. У хмарах витаєш. Я, звичайно, читала, що вагітні то чудернацький народ, але не думала, що настільки. А ще ти замовчуєш щось!
Знала б вона, наскільки насправді я сама почуваюся дивною. Настільки, що часом, здається, ніби божеволію. І розповідати про те, що діється у мене всередині, я не хочу навіть їй. Не хочу, щоб моя молодша, така сильна, але дуже вразлива в глибині своєї оброслої колючками душі, знову стикалася з проблемою неадекватності рідної людини. Я буду сильною заради неї. Тому що ми обидві надто добре пам'ятаємо мамину навіжену маячню, її затяжні депресії, які супроводжуються істериками, а іноді навіть запоями. І хворобу, з якою наша мати навіть не намагалася боротися, ми також пам'ятаємо...
− Вибач, − усміхаюся я, намагаючись вдати, що все гаразд. І ляпаю перше, що спадає на думку. − Мені просто так малини захотілося.
Обличчя Васьки ошелешено витягується. Знаю. Звучить дивно. Але малини мені справді дуже хочеться. Адже є такі сорти, що до пізньої осені можуть плодити? Я дуже сподіваюсь, що є.
− Що, настільки терміново? − вона кидає виразний погляд на мої ноги.
– Угу. Але я зможу потерпіти, поки одягнуся і дійду до ринку. Напевно, − вже навмисно збиваю бідну Васю з пантелику. Скидаю пальто, стрімко обіймаю сестру і біжу до своєї кімнати одягатися. Треба тікати з дому, поки мала не прийшла до тями.
Ідея сходити на пошуки смачненької кисло-солодкої ягоди все більше мені подобається. У тітки Ліди на лотку ця смакота точно має бути. Якщо ж не знайдеться малини, то може мені чогось іншого захочеться. А головне, не треба буде думати, що відповідати на незручні запитання сестри, як відхрещуватися від поїздки в клуб, про який навіть думати тоскно до нудоти – ні, до білого фаянсового друга зараз бігти не буду – і пояснювати свою поведінку теж не потрібно. Я навіть встигну повернутись до початку моєї зміни у кав'ярні. Просто ідеально.
