Дамір - Iрина Давидова

— Русь, ти чого? Русла-ааано? — поклацала пальцями біля лиця, а потім простежила за її поглядом і застигла, дивлячись на хлопця, який стояв в декількох метрах.

Всього за кілька секунд нам обом стало не до посмішок, і я, взявши подругу за руку, хотіла її провести повз, але Женя все ж гукнув, зупиняючи нас.

— Русик, кохана, я б хотів з тобою поговорити, — голосом, який так любила Руслана, заговорив її колишній, і я могла б посперечатися, що серце її ухнуло вниз.

Я сама перебувала в очікуванні, намагаючись зрозуміти, що відповість Руся, а тому, перевівши на неї погляд, примружилася.

— Ні, — ледь чутно прошепотіла вона, потупивши погляд, і саме зараз я усвідомила, як би вона не любила Женю, повертатися до нього не збирається.

— Руслано, тобі плювати на наші відносини? — знову промовив хлопець, а я продовжувала дивитися на подругу, але вона мовчала. — П'ять років коту під хвіст? Тобі не соромно?

— Що, вибач? — не витримала я і, обернувшись, втупилася на нього поглядом, що пропалює наскрізь.

— Ліє, краще не лізь.

— Що, не лізь? Що ти зараз сказав? Чому Руслані має бути соромно? — злим голосом запитала я, скаженіючи від його звинувачень.

— Тому, що гідна дівчина не стане зраджувати своєму чоловікові.

— Якому чоловікові?

— Мені!

— А, тобі, — раптом відповіла буденним тоном, і тут же додала: — Ну, по-перше, Руслана нікому не зраджувала, по-друге, ти ще не доріс до статусу чоловіка.

— Ти не заговорюйся, Ліє.

— Я не заговорююсь, Женю.

— Я зрозумів, їй гроші потрібні були, бачив я її коханця на спортивній тачці. Такі мужики тільки повій люблять. А я й без бабок одну пригрів під крилом.

— Жень, тобі може треба було не морду набити, а крила переламати, ті самі?

— Ліє, а ти не багато розмовляєш?

— Я розмовляю так, як ти заслуговуєш. Яке маєш право бити дівчину, тим більше, з якою ділив своє життя?

— Саме так, життя ділив, а вона взяла й наплювала на наші відносини. То з сусідом по машинах затискається, то за багатенькими мужиками волочиться. А я все очі закривав на це, думав – зміниться, а вона тільки ще більше нахабніти почала.

— Знаєш, хлопче, тобі просто не вистачає сміливості подивитися правді в очі, — відповіла я, розуміючи, який він сліпий і зациклений на собі, — ти постійно ревнуєш Русю, замість того, щоб говорити, яка вона красива, найкраща, замість того, щоб хоч раз подарувати їй квіти. І ти кажеш, що ти чоловік?

— Я не можу всю зарплату витрачати на неї. А то їй і весілля подавай, і квіти. Чи не забагато буде?

— Так я ніколи не хотіла весілля! Я завжди тобі казала, що мені головне — бути разом, без сукні та свята! — не витримала і закричала Руслана, і я помітила, як по її щоках заструмували сльози.

Мені стало дуже шкода її, адже я, як ніхто інший знала, як вона любить цього хлопця. Мені терміново захотілося її обійняти, пожаліти, укрити від цього жорстокого світу брехні й болю. Але, не витримавши, я знову обернулася до Жені, і насупивши брови, грізно прошипіла крізь зуби:

— А ти не думав про те, що повинен забезпечувати свою сім'ю? Може давно варто було почати чимось займатися, крім працювати вантажником ночами? А то я ж тобі теж можу приписати зради та може ще щось гірше? Де докази, що ти на складі працюєш? Може ти альфонс?

— Краще закрий рота.

— А що, правда очі ріже?

— Ліє, стули пельку!

— Не смій зі мною так розмовляти, Женю. Розберися спочатку в собі, а потім пред'являй претензії іншим! І навіть не наближайся до Руслани, ти і так завдав їй багато болю!

— Знаєш, Ліє, пішла на *уй!

— Що-о? — я втратила дар мови, й відпустивши руку подруги, зробила пару кроків до хлопця і розмахнулася, щоб вліпити йому ляпаса, але він встиг перехопити мою кисть.

— Я рахую до одного й ти відпускаєш її руку, — несподівано почувся знайомий голос, я обернулася, і мій погляд застиг на чоловікові, який ще пару годин тому викликав у моєму тілі тремтіння.

Зараз його обличчя виражало злість і ненависть, а напружене тіло говорило про те, що він будь-якої хвилини готовий зірватися й знищити хлопця, який посмів мене образити. Моїй руці було дійсно боляче, яким би кволим хлопець не здавався, все-таки сил у нього побільше, і тепер я могла припустити, що синці від його хватки залишаться немаленькі.

— Це що, теж мужик цієї повії? — тож, мабуть, підбитого ока й розбитої губи Жені було мало, раз він ще смів таке вимовляти.

 — Я попередив! Раз!

— Та все-все, я вже відпустив, — і він одразу відпустив мою руку, і я почала потирати зап'ястя, помітивши на ньому почервоніння.