Вільні стосунки з босом - Ольга Вісмут

Біль у спині на ранок так і не минає. Я шкандибаю, як стара бабця. Ледве спускаюся сходами.

Спізнюся на роботу, жодних сумнівів.

Вдихаю морозне повітря на вулиці.

Дверцята червоної іномарки, що стоїть біля під’їзду, відчиняються. Я нервово відсахуюся, коли звідти виходить Костя й прямує до мене.

— Доброго ранку, Соне, — каже він, усміхаючись і насуваючись на мене.

Я нервово стискаюся.

— Що ти хочеш? — запитую я.

— Настя тобі нічого не розповіла? — він здіймає брову.

— Настя розповіла мені все, — відповідаю я, схрещуючи руки на грудях. — А ось тобі, здається, бракує совісті.

Я мовчу про те, що сказала Насті зранку, що якщо вона не піде в суд і не подасть на аліменти, то це зроблю я. Навіть навмисне відпрошуся з роботи заради такої справи. Тільки потрібно з’ясувати ім’я та прізвище цього мудака, який тільки по крові батько Єгорки.

Його мерзенний погляд ковзає моїм тілом, а потім повертається до очей.

— Я тут так подумав. Дитині ж потрібні гроші.

— Невже аліменти вирішив платити? — неприродно дивуюся я.

Звичайно, такий варіант він не розглядає.

— Ні, нехай залишає картку собі. Та й не від мене ця дитина. Напилася твоя Настя на гулянці, а тепер на мене цього, — він мало не виплюнув слово, — вішає.

— Це суд вирішить, — тисну я плечима. — Вона подасть на аліменти.

Жовна грають на його обличчі.

— Не подасть. Тоді я подам на неї. Як це буде матері-одиначці отримати ще й термін за псування майна? Але до справи. Мені начхати на її крихти. Виплачувати її борг будеш ти. Я бачив, на якій машині ти катаєшся. Нехай платить твій коханець, або хто ти там йому.

Я підіймаю брову.

— А не занадто нахабно? — уточнюю в нього, пам’ятаючи про те, що такий бугай, як він, може мене в одну мить ухайдохати.

До того ж я ні на мить не забуваю про біль у спині!

— І тим паче якщо була аварія або ще щось, де записи з камер відеоспостереження, де рахунки за ремонт? — продовжую я перебирати, бачачи, як він ще ширше усміхається.

— А ти не дурепа, — каже він. — Увечері привезу тобі всі документи й фільмування. І сама переконаєшся.

Він розвертається і йде до свого автомобіля.

Я полегшено видихаю. Уже нехай надасть мені докази, а далі будемо домагатися справедливості.

Я сиджу в приймальні й ніяк не можу зосередитися на роботі. А що якщо дійсно є якісь докази? Не можна ж дозволяти йому забирати останні дитячі гроші з Насті. Так неправильно. Якби він хотів компенсації, йому потрібно було до суду звертатися, але як же легко наїхати на матір-одиначку. Так, у неї є тато й сестра, але це ж не панацея. Про що я взагалі думаю? Поліція — і крапка.

Робота не тримається рук геть. Боже, навіть випробувальний термін не минув, а я вже не можу до ладу зібратися. Хоча за одного Климшина Зимнєв міг би мене зробити повноцінною помічницею.

Міг би, але поки я не почую заповітні слова «Ви пройшли випробувальний термін», так і буду вдавати, що все добре. Відносно. Спина болить так, ніби в неї всунули розпечений прут. І так ходжу ледве-ледве. Навряд чи там щось серйозне. Поболить, та й минеться. Я належу до того типу людей, які поки при смерті не будуть лежати — до лікаря не підуть. Так і я. Подумаєш, трохи болить.

Тільки бос іншої думки. Весь день ганяє туди-сюди з папірцями. Уся річ у тім, що він готується до здачі будинку. Ось весь офіс на вухах і стоїть. Проєктувальники, рекламний відділ — усі до нього через мене бігають. Жах просто. Я й то ледве-ледве щось встигаю. І так само як і всі, таких триндюлей отримую, що просто жах. Тільки якщо керівники забігли-вибігли, то мені дістаються всі горіхи.

Я й так повільно пересуваюся, а мене ганяють і у хвіст і в гриву. Здавалося б — тільки двадцять хвилин спокою.

— Софіє! — гаркає в телефоні голос Зимнєва знову. — Принесіть папери на підпис.

— Добре, зараз, — миттю відгукуюся я.

Я заплющую очі, заспокоюючи себе. Я зможу підвестися, мені все вдасться.

Сяк-так скрививши хребет, щоб менше боліло, я підводжуся. Роблю зо два невпевнених кроки, відчуваючи, що біль трохи минув. Зовсім на трохи, але варто не так стати, і він знову повертається.

Роблю глибокий вдих і видих, і заходжу в кабінет Зимнєва.

Натикаюся на його лютий погляд зелених очей, які дають добрячого стусана під місце, що знаходиться нижче пульсівного болю.

— Ось, Вадиме Сергійовичу, — йду до нього, підтискаючи губи.

Боляче ж як. Потрібно буде в обід хоча б у лікарню з’їздити. Ага, а раптом дорого? Зараз економити кожну копієчку потрібно. Може, це в мене через відсутність тренувань болить спина? Он, Зимнєв мені казав взяти картку й ходити у фітнес-клуб.

Я мало не падаю на стілець, що стоїть біля столу Зимнєва. І передаю йому документи. Перед очима розпливаються зірочки. Усе, вирішила. Потрібно в лікарню. Тільки керівництво доведеться попередити. Просто розтулити рота й сказати.