Я обираю бути твоєю - Ольга Островська

Арка виявилася справжнісінькою. Васька навіть ногою її поштурхала, поки я стояла, безглуздо блимаючи очима і намагаючись перевести подих.

− Слухай, я тут минулого року маслюки збирала, так її точно не було, − задумливо повідомляє мені сестра, обмацуючи світло-сіру колону. − Цікаво, кому знадобилося цю громадину сюди приперти?

Зацікавившись нашою незвичайною знахідкою, вона навіть ненадовго забула, що була на мене зла. Обійшовши дивну споруду по колу, Васька подивилася мені в очі з іншого боку через отвір. Примружилася підозріло, вмить згадавши, як ми сюди потрапили.

– І нащо був цей забіг? Так треба було побачити цю штуку? Звідки ти взагалі дізналася, що вона тут стоїть?

− Я не знала, − виривається в мене хрипке зізнання.

А очі я й досі не можу відвести від моторошного отвору. 

Ось воно!

Дивне знання, що це саме те, що я шукала, наповнює водночас і задоволенням, і жахом. А якщо дійсно те, то навіщо мені ця арка? Що мені зробити? Пройти крізь неї? Чому ж тоді так страшно?

Розриваючись всередині від конфлікту інстинктів, я стою на місці, не в змозі зробити ні кроку уперед, ні кроку назад.

Сестра здивовано округляє очі, вдивляється в моє обличчя. І щось їй у ньому не подобається, тому що вона рішуче йде до мене, маючи явний намір пройти під аркою. Я злякано сіпаюся, намагаючись її зупинити, але не встигаю. Васька спокійно проходить під склепінням... і абсолютно нічого не відбувається.

− Солю, це вже в жодні ворота не лізе. Я ж не сліпа і бачу, що з тобою щось дивне коїться. Ось це все вже просто до дідька дивно! − вона махає рукою у бік арки. – І ти нічого мені не кажеш. Чому? Не довіряєш? − запитує з гіркотою в голосі, заглядаючи в очі. − Що тебе турбує? Чого ти боїшся? Нащо коїш всю цю маячню? Поясни мені нарешті, адже я люблю тебе. У мене нікого більше немає, і я не можу спокійно дивитися, як ти над собою знущаєшся.

Відчуваю, як до горла підкочує гіркота. Кожне її слово наче б'є мене з розмаху в груди. І почуття провини гризе не менше тієї порожнечі. Але як пояснити, якщо сама заплуталася страшно?

− Пробач мені. Я просто не знаю, що тобі казати. Я не знаю, що зі мною відбувається. Все перевернулося з ніг на голову, і я вже не впевнена, чи не збожеволіла, чи не стала ... − ковтаю нервово, хитаючи головою, боячись визнавати. – Чи не стала… як мама.

Васька стискає губи, швидко підходить до мене і просто обіймає.

− Розкажи мені. Ми ж завжди були одна за одну. Удвох проти всього світу.

Вона права. І я не повинна була забувати про це, потопаючи у власних страхах. І ховатися більше нема сенсу.

Моя розповідь виходить не дуже довгою. Я все одно не можу ні передати, ні пояснити, наскільки не належу собі останнім часом. Наскільки я не я. Немов хтось нахабно вліз в мою голову, перемішавши там все на повний вінегрет, стерши частину спогадів, замінивши природні реакції та пориви на нав’язані, чужі, не мої. Але я намагаюся підібрати слова. Так щоб вона повірила. Щоб не сприйняла за навіжену. І про свої сни теж говорю. І про поклик. І про відчуття, ніби з мене викачують усі сили, які вже на межі.

Врешті-решт Васька ошелешено відступає від мене і дивиться так, ніби хоче переконатися, чи я сповна розуму.

− То ти хочеш сказати, що ця арка тебе покликала?

Я невпевнено киваю.

– І тобі здається, що твоїй дитині вона потрібна для чогось?

Звідки я знаю? Зараз, коли адреналіновий шал мого божевільного забігу стишився і думки трохи прояснилися, ситуація дійсно починає видаватися безглуздою.

Але мене, як і раніше, шалено тягне ступити під кам'яне склепіння. Немов щось нашіптує, манить, заспокоює. Васька ж пройшла. І нічого не сталося. І зі мною нічого страшного не станеться. Ну, що тут такого?

Відходжу від сестри й обережно наближаюся до лячної споруди. Прикладаю долоню до шорсткого каменю. Попри холодне осіннє повітря він теплий. І наче живий.

Кидаю погляд на інший бік... Адже Васька пройшла... Нічого не буде... Я зроблю це і заспокоюся... Лише один крок. Адже мені цього так шалено хочеться.

Лише перетинаючи межу, розумію, що знову не контролюю себе, що мною знову керує невідома сила. Смикаюся назад, але вже пізно. Моє тіло ніби прориває невидиму плівку, що обпалює все моє єство неприродним липким холодом.

Злякано зробивши різкий вдих, одразу ж відсахуюся назад, але налітаю спиною на тверду перешкоду там, де нічого не мало бути. У легені вривається знайоме зі снів п'янке повітря, від чого голова крутиться ще сильніше, і перед очима танцюють темні плями, доводячи до нудоти.

Секунди спливають, але я все одно бачу перед собою те, чого бути не може. Це інший ліс. Старий. Темний. Чужий.

Хрипко скрикнувши, розвертаюся. Та одразу зустрічаюся поглядом з переляканими й шокованими очима сестри.

Вона стоїть буквально на відстані подиху. Здається, що руку простягни й торкнешся.

Задихаючись і не вірячи в те, що це насправді з нами відбувається, я як дурна трясу головою. І дивлюся, як беззвучно відкривається і закривається Васін рот, як кривиться від відчайдушної люті та страху рідне обличчя, а стислі кулаки раз за разом луплять по невидимій стіні між нами.

− Васю, − схлипую, піднявши руки. Обмацуючи долонями прозору перешкоду, відчуваю, як обпалює їх холодом.

Навалююся всім тілом, сподіваючись прорватися назад. Але мене відштовхує з такою силою, що я не утримуюсь на ногах і падаю на спину, боляче приклавшись стегном об корч. Низ живота відразу ж озивається скимним почуттям, змусивши злякано охнути й обхопити себе руками. Аби з малюком усе було гаразд.

А по той бік арки сестра припиняє безрезультатні спроби пробитися вручну і тепер стоїть, важко дихаючи та оглядаючись навколо себе. Ось кидається кудись убік і буквально зникає з поля зору. Зводячи до абсолюту відчуття нереальності того, що відбувається, і дикого контрасту між тим, що тут, і тим, що там.

Стогнучи й хитаючись, я незграбно підіймаюся на ноги, щоб теж роззирнутись. Навколо шумить ліс. Вікові сосни та ще якісь дерева з неосяжними стовбурами, рідкий підлісок, в основному з кущів, схожих на ялівець. Багато моху. І рване світло, що розсіяними променями розбавляє напівтемряву, що панує в цьому моторошному місці. За кілька метрів від мене порхає з-під куща якийсь птах, щось шарудить у сухому листі, десь у гілках чутно хиже ухкання.