Твій на місяць - Анастасія Соловйова

Роман перевертає долоню, стискає мою руку і каже:

— Я ніколи не любив фільми-слешери.

Тягнуся за своїм напівпорожнім келихом і на радостях цокаюся з Романом. Він усміхається і знову недовірливо дивиться на мене:

— Що, прямо жорстокі фільми любиш чи так, простенькі хоррори та трилери?

— Я люблю, коли кров та кишки на весь екран. А ще м'ясники з величезною сокирою бігають за тупими героями та рубають їх на дрібні шматочки. Поки батьків не було вдома, я часто дивилася якийсь трешак на кшталт “Криваві жнива”, “Техаська різанина бензопилою” та “Хостел”.

— Твої смаки дуже специфічні, — Роман вже притискається до мене, через що боковина нещадно горить там, де наші тіла з'єднані. І нехай навколо шумлять люди, офіціанти кидаються від столика до столика, а за вікном гидко виє вітер. Важливо тільки те, що в цей момент я не відчуваю світ, як раніше, він заглух, розчинився до маленького п'ятачка, де є тільки я і Роман.

Але магія зникає, коли та сама офіціантка приносить салат і наші закуски. Руденька більше не зваблює Романа, мабуть, змирилася з тим, що такий красень зайнятий. Вона забирає порожні тарілки і йде, гордо піднявши підборіддя.

— А ти маєш гарний апетит, — повідомляє Роман.

— Так, у холодильнику порожньо, ось тому я куштую їжу богів. А що дивного у двох замовлених стравах?

— Звик, що дівчата тільки салатики їдять.

— Що ж за дівчата тобі траплялися?

— Звичайні, — знизує він плечима. — Хто там наступний у нашій грі?

Я замислююся, яку тему порушити, щоб краще дізнатися про Романа, але при цьому не причинити йому біль. Мені треба завоювати його довіру. Для цього необхідно розкритися самій, показати, що мені теж близькі страхи, сумніви, неоднозначні вчинки. А то складається враження, що для Романа я — дитина, яка не знає життя. Але ж це не так. На жаль.

— Я ніколи не збігала з дому, — говорю через силу. Детально розповідати про це я не збираюся, все одно тема не з приємних. Але як же хочеться поділитися своїм минулим саме з Романом! Атмосфера цьому сприяє: ми вже трохи хмільні, втрачені в шумі святкового вечора, і я відчуваю тепло його тіла, яке і розбурхує, і розслаблює одночасно. Ми майже не знаємо один одного, але поряд з ним так легко і вільно, що я посилаю всі сумніви куди подалі.

Підношу келих до рота і дивлюсь у вікно. Роман не доторкнувся до пива, він сидить поруч і чекає, коли я поясню свої дії.

— У мене непрості стосунки з родичами. Мама померла десять років тому, — і тут мене несподівано прориває на відвертість: — А я досі пам'ятаю її світле волосся та життєрадісну посмішку, коли вона проводила мене до школи. Пам'ятаю, як вона цілувала лоба, щоб дізнатись, чи є в мене температура. Найяскравіший спогад — я бігаю парком і рву кульбаби, мама показує, як правильно плести вінок, а потім ми йдемо в кафе, і я почуваюся дуже дорослою та щасливою, їм морозиво та регочу, як божевільна. Мама усміхається у відповідь, не цикає, не змушує стримувати себе, хоча навколо незадоволені відвідувачі раз у раз поглядають на нас із кислим виразом обличчя, — я зупиняюсь і зітхаю. — Потім у неї виявили рак легенів… Через рік тато одружився з Тамарою, нашою сусідкою. Я сердилась, кричала батькові, як сильно його ненавиджу за те, що він так швидко забув маму. Ще й зведений братик оселився в нашому домі, завжди дражнив мене, ставив підніжки, обзивав і псував речі. Тато відмахувався, Тамара тільки поблажливо посміхалася. Вона досі вірить, що її синочок — найкращий у світі. У чотирнадцять років я втекла з дому вперше та востаннє.

Я опускаю голову на плече Романа, а він ніжно проводить кінчиками пальців по тильній стороні моєї долоні. Його дотики підживлюють мене зсередини, допомагають впоратися з комом, що застряг у горлі.

— Я була найактивнішим дівчиськом у школі, вписувалася в будь-які пригоди, спілкувалася на рівних зі старшокласниками. Після імпульсивної втечі я не могла вирушити до подруг, їхні батьки відразу б усе повідомили татові. Тож я п'ять днів жила в одинадцятикласника, з ним уперше й поцілувалася. Ну, досвід був не з приємних. Хлопець тільки робив із себе умільця, а насправді розгубився і не знав, куди подіти язик, – я посміхаюся спогадам. — А історія втечі закінчилася банально — тато прийшов до школи після уроків і силоміць потягнув мене додому.

— А чому він чекав так довго? Міг і раніше тебе знайти, — невдоволено питає Роман.

— Він хотів дізнатись, як довго я протримаюся. Сподівався, що через добу недолуга дочка прибіжить додому і вибачатиметься.

— І ти вибачилася?

— Ні. Він зовсім за мене не хвилювався, навіть не поцікавився, у кого я ночувала. Ми ніколи не були близькими, а після смерті мами взагалі стали чужими людьми. Батько завжди хотів сина, тому вся його любов дісталася зведеному братові, а не мені.

— Тоді якого хріна він взагалі приперся до школи за тобою? — обурюється Роман.

— Все той же зведений братик попросив повернути мене додому, — я більше не можу говорити про минуле, поки що вистачить одкровень. — Все, тепер твоя черга!

Роман розуміє, чого я хочу, і заявляє легковажне: “Я ніколи не натирав шкільну дошку милом”. Я з полегшенням усміхаюсь і розповідаю, як одного разу так підставила склочну вчительку з російської мови та літератури. Ніхто не запідозрив мене — ще б пак, відмінниця, староста класу, активістка, та така нізащо не митиме дошку з милом і не зриватиме урок!