Наложниця Темного Лорда - Анні Флейм

Коли він за один крок наближається впритул, я заплющую очі та схиляю голову. Знову з усієї сили впиваюсь пазурами в підлокітники, аби утриматися від удару — попри владний поклик вогню, що палає під моєю шкірою та вимагає розірвати на шматки клятого некроманта…

…демоноборця, який мав вбити мене, тільки-но дізнавшись про моє походження, але чомусь навіть зараз цього не зробив…

Мрець спритно накидує ланцюжок мені на шию, і я мимоволі шиплю від крижаного дотику амулета до шкіри між грудей.

Мені відчайдушно хочеться зірвати його, але некромант знову хапає мене за зап'ястя, притискаючи їх до підлокітників.

Не менш відчайдушно мені хочеться зачепитись за відчуття прохолоди, розплескати його всім тілом, аби згасити цей проклятий вогонь. Не треба мені ніякого чаклунства та якихось там здібностей, якщо через них я перетворюся на небезпечну потворну істоту.

Я відчуваю, як з-під заплющених повік течуть сльози та мимоволі дивуюсь, як вони одразу не висихають — настільки моя шкіра гаряча. Але потроху вогонь в моєму тілі вгамовується. До холоду між грудей додаються такі ж відчуття на зап'ястях. Повільно відкриваю очі. Трохи схиливши голову набік, через що мені добре видно вкриту чорною кіркою рану на шиї, чаклун дивиться на мою ліву руку. Обережно відпускає праву. Схоже, перевіряє, як я поводитимусь.

— Пробач, — мені чомусь тяжко говорити. В роті та горлі пересохло, а язик ніби задеревенів. — Я не хотіла… Я справді не…

Темний Лорд нічого не відповідає. Він обережно і наполегливо, один за одним, відчеплює пальці моєї лівої руки від підлокітника та уважно придивляється до нігтів. Я теж на них дивлюсь. Звичайні… Начебто. Хіба що кінчики стали трохи гострішими. Чи то мені здається?

Потім робить те саме з другою рукою. І тільки після цього піднімає на мене очі. Непроникний вираз обличчя — жодного натяку на емоції, за якими я нещодавно спостерігала. Темний Лорд вдивляється мені в очі, потім бере за підборіддя та зсуває спочатку нижню губу, а потім — верхню. Я звертаю увагу на те, що його руки — в пальчатках.

Але нащо йому дивитись на мої зуби?

— Пощастило, — нарешті промовляє чаклун. Це слово, одне-єдине, промовлене абсолютно безбарвним голосом, тягарем лягає на мою душу.

— Що… тепер буде? — мій голос починає тремтіти. Не через страх за себе, а через нерозуміння — чому і, головне, на що саме я мало не перетворилася.

— Що буде… — невелика пауза. — Посилення контролю…

Темний Лорд вказівним і середнім пальцями торкається металевої пташки між моїх грудей — в цю мить мені здається, ніби підвіска стрепенулась у відповідь. Я мимоволі намагаюся торкнутися його руки, але він встигає її прибрати.

— Обмеження контактів, — продовжує чаклун. — Щоб знизити ризик чергового енергетичного сплеску.

Ці слова болісно віддаються в серці. Чому саме тепер, коли я майже не відчуваю слабкості через дотики Темного Лорда, обставини складаються так, що він мене не торкатиметься?

— А як тоді… з дитиною? — наївна спроба вхопитися за останній аргумент.

— Обмеження, а не припинення, — спокійно виправляє мене чоловік. Він піднімається на ноги та схрещує руки на грудях, але не відходить від мене. — Доти, доки не настане вагітність… або непоправне погіршення твого стану.

Після такої відповіді я нарешті наважуюсь поставити питання, яке виникло ще за тих відносно безхмарних часів, коли мені не було відомо про власну… особливість.

— Що буде зі мною, коли народиться дитина? — задравши голову, я допитливо дивлюся прямо в очі чаклуна.

В цих чорних озерах можна втонути. Але тепер все тим самим невідомим чуттям я розумію, що можна й просто пірнути та побачити на дні… Сум? Жаль? Жалість?

Біль.

Тобто, насправді йому не байдуже, що зі мною буде? 

— Не знаю, — тихо відповідає він і першим відводить погляд. 

Знає. А тепер розумію і я. Нічого хорошого.

— Зараз я навіть не впевнений, що кров нашої спільної дитини згодиться для моєї мети.

— Через моє походження?

— Так.

Від простої та очевидної відповіді мені стає гірко. І варто було страждати заради всього цього? Я опускаю очі на свої ноги. Чи вистачить мені сил піднятися?

— Мені… шкода, — і, після невеликої паузи додаю: — Краще б ти мене одразу вбив. Так було б легше.

Гіркота просочується до моїх слів. На душі тяжко, але навіть якби мені хотілося плакати — сльози скінчились.

— Можливо, — в голосі чаклуна не чути ні жалю, ні розпачу. Просте підтвердження очевидної істини.

Мені чомусь відчайдушно хочеться його обійняти, повернути те ледь вловиме відчуття спорідненості двох… дивних істот, яких важко назвати людьми. Але страх того, що він відсторониться, відштовхне — виявляється сильнішим. Та й замість полум'я моє тіло потроху наливається млосною слабкістю та втомою. Тому я не впевнена, що взагалі навіть зможу піднятись на ноги.

— Я сильно тебе поранила? — запитую я, аби хоча б якось порушити гнітючу тишу.

— Дрібниці, — в голосі Темного Лорда чути ледь вловимі нотки сарказму. — Принаймні, для того, хто і без того вже давно мрець.

Але мені чомусь вкрай важливо побачити те, що я наробила. Щоб він сам показав. Щоб наблизився.

— Можна подивитись? — обережно прошу я, знову задираючи голову, аби заглянути в очі чаклуна.

— Навіщо?

Мені нарешті приходить на думку причина цього несподіваного бажання.

— Можливо, це допоможе мені зберегти розум наступного разу.

Темний Лорд кілька секунд задумливо дивиться на мене, а потім стає на одне коліно, аби опинитися зі мною на одному рівні. Схиляє голову набік.

Від цього руху краї рани з рваними краями трохи розходяться. Кров — густа, чорна і дійсно схожа на в'язку смолу — так і не запеклася.

— Сильно болить? — ніяково питаю я.

Дурне запитання. Там глибокий поріз довжиною мало не з півдолоні. Пощастило, що тягнеться збоку і не чіпляє нічого важливого. Начебто.