Вибрані твори. Том I - Бернард Шоу

Джулiя (прудко позираючи на нього). Бо вони справдi такi.

Чартерiс. Ну, добре, тодi я переходжу до таких скарг, якi навiть i ви здатнi зрозумiти. Я закидаю вам, що ви безупинно й немилосердно ревнивi й злi, що ви ображали мене з вигаданих приводiв, що ви просто били мене; що ви крали в мене листи...

Джулiя (пiдводячись). Так, гарненькi листи!

Чартерiс. ...що ви порушували свої урочистi обiцянки бiльше цього не робити; що ви цiлими годинами — та що годинами! — днями, складали шматочки подертого паперу з кошика, що пiд моїм письмовим столом, шукаючи ще якихось листiв. А потiм — удавали iз себе зневажену святiсть, мученицю, безпiдставно обдурювану й покинуту не людиною, а страховищем егоїзму.

Джулiя. Виправдання я знайшла, коли прочитала твої листи. Цiлковите довiр’я, що iснує мiж нами, дало менi право на це.

Чартерiс. Ну, щиро дякую. В такому разi я поспiшаю зламати довiр’я, що дає такi права. (Похмуро сiдає на канапу).

Джулiя (поклавши праву руку на спинку канапи й загрозливо до нього схиляючись). Ти не маєш права його зламати.

Чартерiс. Нi, маю право. Ви вiдмовились одружитись зi мною, бо...

Джулiя. Я не вiдмовлялась. Ти нiколи не просив мене про це. Якби ми були одруженi, ти б нiколи не посмiв поводитись зi мною так, як поводишся зараз.

Чартерiс (терпляче повертаючись до свого арґументу). Як люди з прогресивними поглядами, ми порозумiлися на тому, що нам не слiд одружуватись. Бо за законом, якби я зробився п’яницею, або...

Джулiя....Злочинцем, негiдником, страховищем. Ти вже казав це раз. (Кидається на канапу поруч iз ним).

Чартерiс (ввiчливо). Пробачте, моя люба. Я знаю, що в мене є звичка повторюватись. Але рiч у тому, що ви зберегли для себе волю покинути мене, як тiльки вам спаде охота...

Джулiя. Ну, i що ж з того! Я зовсiм не маю охоти тебе кидати; я рiшуче не хочу цього. Ти не зробився анi п’яницею, анi злочинцем.

Чартерiс. Ви й досi не бачите, в чому рiч, Джулiє! Ви, очевидно, забуваєте, що, залишаючи собi волю покинути мене на той випадок, якби в мене виявилася якась вада, ви залишили й менi волю облишити вас за таких же умов.

Джулiя. Надзвичайно дотепно. Ну, i що ж, хiба я зробилась п’яницею, злочинцем або негiдником?

Чартерiс. Ви зробились чимсь далеко гiршим, нiж усе це разом: ревнивою й сварливою бабою.

Джулiя (гiрко хитаючи головою). Так, ображай мене, лай мене!

Чартерiс. Я користаюсь зараз з того права, яке зараз за собою застерiг, права розiрвати з вами стосунки, коли менi захочеться. Прогресивнi погляди накладають i прогресивнi обов’язки, Джулiє. Ви не можете бути прогресивною жiнкою, коли бажаєте, щоб чоловiк був коло ваших нiг, i хочете зовсiм по-мiщанському держати його там проти його волi. Прогресивнi люди утворюють чудовi дружнi зв’язки; мiщани — одружуються. Одруження пасує багатьом! Перший його обов’язок — вiрнiсть. Дружнiй зв’язок пасує декому; його перший обов’язок — мужньо й без ремства ставитися до всiляких змiн у почуттях другої особи. Ви вибрали дружнiй зв’язок замiсть одруження. Так виконайте ж тепер свiй обов’язок i мужньо поставтесь до змiни.

Джулiя. Нiколи. Ми зв’язанi перед... перед...

Чартерiс. Так, Джулiє! Ну, як ви це висловите? Перед, чимсь таким, у що прогресивнi жiнки не вiрять, правда ж?

Джулiя (кидаючись йому до нiг). О, Леонарде, не будь жорстокий. Я надто нещасна, щоб сперечатись, щоб думати. Я знаю лише, що люблю тебе. Ти докоряєш менi тим, що я не хочу одружитись iз тобою. Я одружилась би з тобою, коли б ти просив мене пiсля того, як я покохалась iз тобою. Я згодна одружитись зараз, якщо хочеш.

Чартерiс. Нi, я не хочу, моя люба... Це ж просто нудно. Ми не пасуємо одне до одного iнтелектуально.

Джулiя. Але чому ж? Ми могли б бути щасливi. Ти любиш мене — я знаю, я почуваю, що ти любиш мене. Ти кажеш менi «моя люба», ти кiлька разiв казав це сьогоднi. Я знаю, що була зла, огидна, погана, — я нiчого не кажу на свiй захист. Але не будь безжалiсний зi мною. Я збожеволiла була на думку, що втрачу тебе. Я не можу iснувати без тебе, Леонарде. Я була щаслива, коли зустрiла тебе. Я нiколи нiкого не кохала. Якби ти покинув мене ще тодi, я б могла якось проiснувати одна. Але тепер я не можу. Я мушу мати тебе бiля себе. Не кидай мене, не подумавши про ту ганьбу, яка чекає на мене. Я буду тобi за друга, якщо ти тiльки дозволиш. Якщо розповiдатимеш менi про свої плани... дозволиш узяти участь у твоїй роботi... поводитимешся зi мною не лише як iз забавкою на дозвiллi. О, Леонарде, Леонарде, ти нiколи не давав менi щастя, нiколи! Я докладу всiх зусиль; я читатиму, я намагатимусь думати, я приборкаю свою ревнивiсть, я..! (Уриває, розпачливо закидаючи голову до його колiн i звиваючись). О, я божеволiю, я божеволiю; ти вб’єш мене, коли покинеш!

Чартерiс (пестячи її). Люба моя, кохана, не плачте, не вдавайтесь до цього способу. Адже ви знаєте, що я нiчого тут не можу зробити.

Джулiя (хлипаючи, поки вiн пiдводиться й пестливо пiдводить її). О, нi ти можеш, можеш! Одне твоє слово зробить нас щасливими назавжди.

Чартерiс (дипломатично). Ходiмте, моя люба, треба ж нам справдi йти. Не можемо ж ми лишатись тут, аж поки прийде Кетбертсон. (Нiжно облишає її й бере її мантилью iз столика). Ось ваша мантилья; одягнiть же її й будьте любенькi. Ви завдали менi жахливого вечора, пожалiйте ж i мене.

Джулiя (знову загрозливо). Отже, я буду покинута.

Чартерiс (пестливо). Вам треба надягти свого капелюшка, люба моя. (Накидає їй мантилью на плечi).

Джулiя (з гiрким напiвсмiхом, напiвхлипанням). Ну, що ж, мабуть, треба робити те, що кажуть. (Іде до столика й шукає капелюшка. Помiчає французький роман у жовтiй обкладинцi). О, поглянь (показуючи йому). Дивись... дивись, що читає ця тварюка — брудну, огидну французьку гидоту, що її жодна пристойна жiнка й не торкнулась би. І ти... ти читав це разом з нею!

Чартерiс. Ви самi порадили менi цю книжку.

Джулiя. Пхе! (Кидає книжку об пiдлогу).

Чартерiс (стурбовано кидаючись по книжку). Не псуйте чужу власнiсть, Джулiє! (Пiднiмає книжку й обтрушує з неї порох). Робити сцени — справа почуття, але псувати чужу