Люба моя Лісистрато - Андоніс Георгіу

Долинає гомін, гул барабанів, свист... Підводиться, підходить до вікна і дивиться.

Що це за гамір? Хто там кричить?

Мммм... демонстрація. Демонстрація?

Визирає з вікна.

Що вони кричать? Не можу розібрати. Проти кого все це? Певно, це протест проти якоїсь нової війни, яких дедалі більше, демонстрація протесту, яких дедалі менше,

Із подивом.

ти ба, у світі ще лишилася молодь із прапорами?!

існує молодь із прапорами, молодь зі свічками та гнівом, якій не все одно, і це ставлення виходить далеко за межі її інтересів... юнь... (трохи лукаво) прекрасна юнь розгнівана,

Помалу гамір стишується.

Кричить у вікно, майже сміючись, майже грайливо.

ВІІЙЙЙННУУ ГЕЕЕТЬ!

Раптом стає серйозним.

минули вже ті часи, коли я про щось кричав, через щось гнівався, через війни, так, я дуже гніваюсь через війни, але — тут, узаперті та на самоті, сам-один сиджу та гніваюся на бідність, несправедливість,

Підвищує голос.

гніваюся, коли бачу дітей, які плачуть, коли хтось кривдить дітей, гніваюся на дурість, дурість, що нас затопила, знаєш, якою небезпечною вона є? панує над нами і нас нищить, гніваюсь на таку неохопну дурість... гніваюся, але на самоті, та цього недостатньо... поруч із нами люди живуть і помирають, помирають жорстоко й несправедливо, і ми маємо докласти зусиль... і я гніваюся на такі «і», «але», і кричу, але кричу тут, на самоті, а вже недостатньо кричати на самоті, лише цього не досить, не досить бути тут на самоті

минув уже той час, щоб виходити й кричати, гніватися, а також радіти з іншими дечому... спільному, такому, що об’єднує з іншими, дечому колективному, так, як колись — святкувати щось, будь-що, що виходить за межі твого особистого

Задумливо.

останнім часом я простягаю руку до людей, жебракую... нічого, простягаю руку до людей, простягаю руку, намагаюся зрозуміти, що мене єднає з ними, але не отримую ні відповіді, ні монетки... видається, що я нікому не потрібний, але десь углибині, і це мене лякає більше, видається, що і я нікого не потребую, більше я не можу потребувати когось, для мене це нині розкіш

отож, чи ця молодь знає, що і після їхньої смерті, хтось інший вигукуватиме гасла про мир, і не лише це, тоді як вони (і ми) будемо відсутніми, та нас нікому не бракуватиме?

ні, я не боюся смерті, саму ідею смерті — так, саме її понад усе інше, але, ще раз, і з нею я впорався б, але не на самоті, не замкнений отут, не так

я не зношу тлін, той тлін, який я почав відчувати в собі і довкола, у тілі, у голові, а також у тому, що дехто зве душею, хай чим це є, навіть там він проклюнувся і мене точить повільно

Тиша... Сидить зі спокійнішим виглядом каяття.

позавчора я знову ходив до парку, було тихо, майже нікого, добряче так походив, колись навідувався туди, щоб знайти партнерів, хоча б для сексу, тепер здебільшого за звичкою ходжу, (іронічно) не тому, що більше не хочу, але хто мене ось такого захоче?, лінуюся трохи, лінуватися — ось потрібне слово, ліньки мені знову і знов починати це дійство, з його сподіванням і неминучим розчаруванням, та й тіло моє постаріло, більше мене не слухається

обмежуюся тим, що дивлюся

...це так зворушує — дивитися на юнаків, як вони намагаються сховатися в кущах і за деревами, цілуватися, пестити один одного, а по завершенні — похапцем спустошені одягаються та йдуть геть, але... коли я стежу за ними... за мить до завершення, тоді, коли вони ще борюкаються переді мною, такі красиві та міцні, юні, сповнені пристрасті й потягу, я щораз згадую ці рядки...

Марево-місто,

у брудно-жовтавій мряці зимового світанку

хвилі юрми по лондонському мосту, одна за одною,

мені й гадки не було, що смерть забрала вже багатьох, один за одним[7].

Гуркіт пралки, що сушить одяг. Сильний, оглушливий. Раптово припиняється. Тиша. Він вийматиме одяг, розкладаючи його, здебільшого чоловічу білизну, по кімнаті й продовжує говорити.

Говорить повільно, щось пригадуючи, спершу трохи затинаючись.

от і зараз... навіть зараз більше... ну, тобто зараз частіше, не як колись... а от зараз

напрочуд ясно пам’ятаю ту ніч,

але іншого, того — туманно — більше як певний образ, як ідею,

але тієї ночі... пам’ятаю все наяву... ніч без місяця... не пам’ятаю, щоб місяць був... а от зірки були... зоряна ніч,

чимало років минуло.

Пауза.

я був тоді ще студентом, канікули, літо, ми зустрілися на набережній десь так під вечір, обоє були ще шмаркачами жовторотими, дивилися один на одного, але не знали, як підійти, почати, не пам’ятаю, хто наважився на перший крок, підійшли до моря, у зоряному світлі його оголеність видалася мені скульптурною, наче ікона, до якої роками я хотів припасти, але боявся, ми скупалися, і не лише, на нас...

як наяву

поначіплялося безліч зірок... ми довго лежали нерухомі й дивилися вгору, безліч зірок, він стиснув мені руку, такий потужний момент, що я був ладен покохати цю людину, незнайомця, з яким щойно кохався, вперше і востаннє... як багато ще буде тих перших та останніх разів я тоді не знав, а якщо знав би

потім це зрозумів, що таких митей ніколи не буває багато, потім, уже згодом, але було вже пізно, тоді... тоді я міркував інакше, зовсім по-іншому...

ми почули голоси, якісь крики, перелякалися, одягаючись у темряві, я помилково вдягнув його спіднє, у нас був однаковий темний колір,

я тобі про це вже розповідав безліч разів,

я відразу це зрозумів, відчув його тіло в моєму, не сказав нічого, мені сподобалося, мене розбурхала ідея, що я носив його з собою, такого гарнюню, я не запропонував йому знов зустрітися, не розходитися назавжди, нічого не сказав, не було потреби... тоді... тоді я думав по-іншому, отримав лише один спогад та його труси, і пішов геть.

Перші... іноді, коли я не в собі, досить лише кинути на них погляд, і одразу з’являються моря та зірки, і мене переповнює юність, та юність, яка тоді ще не встигла мене зруйнувати, навпаки, обіцяла багато, дуже багато

Пауза.

Перші...

Змінює тон, говорить швидко з певною гіркотою.

потім я жартома попросив у когось іншого помінятися білизною, а потім ще в когось, і почалося

колекціонування

що за безумство?!

із такою затятістю, що перетворилося практично на хворобу. Найчастіше, коли я це