Люба моя Лісистрато - Андоніс Георгіу
Знаходить цигарки. Запалює одну.
так, так, (іронічно) прекрасні імена... сива давнина. І якби лише ці, у нас у родині ще є (рахує на пальцях): Афродита, Аристотель, Демостен, Плутарх, Патрокл, Атена, Еллада, — семеро. А потім двоюрідні: Артеміда, Геракл, він же Іракліс, Полінік, іще одна Атена, Аристид, і я (пауза) п’ята, остання...
це була ідея мого дідуся, діда Стилі́са, хай Господь простить його душу. Ото був чолов’яга, не те, що нинішні. Самотужки розбивав скелі, щоб садити виноградники, якщо треба було, хапав рало, тягнув і так орав, а ввечері... орав бабусю і засівав дітей, і, як кажуть злі язики, не лише її, та мені відома лише його пристрасть до античної історії й імен звідти, тож він робив дітей, а тоді називав їх на честь богів та героїв, хотів, щоб звучали вони по-грецьки, велично! Проте це тривало не довго, імена оскубувалися, Афродита незабаром ставала Афрулою, Аристотель швиденько Арести́сом, Демостен — Та́кісом, Плутарх — Плути́сом, Атена оберталася на Атенулу, тітка Еллада ставала Лалою, а Полінік перетворювався на По́лоса (рвучко зупиняється).
Замовкла на хвильку, замислилася.
Знову базікаю! Знову...
Що на мене найшло?
Не вперше я починаю так теревенити, сама з собою, але... з якого дива я все це згадала?
Повільно.
Певно... через Янніса... Янніса...
Пауза.
Швидше.
зустріла його матусю в торговельному центрі, не бачилися сто років, Марулі треба з кимось побалакати, вилити своє горе, звісно, про свого Яннакіса, ти диви Янніс у неї Яннакіс,
сказав їй, що влітку не завітає до матусі, не відпускають з роботи, а Марула (копіює голос тієї): «то вона його не відпускає, вона», — та іноземка, що вже чимало років живе з ним, зовсім звела його з розуму, каже: «Хвилююся за свого хлопчика...»... Ви чули, Янніс — хлопчик!
Ніжно.
Мій Янніс
Ну, добре, він іще молодий, але ж не дитина, йому майже тридцять п’ять років, (по-хитрому, з кокетством) це тоді він був іще дитиною, я йому про це казала, щоб подратувати, коли ми лежали в обіймах, після того, як добряче покохаємося,
Знов уповільнила темп, наче щось пригадавши.
так казала моя мама, Царство їй Небесне, коли заходилося про якусь сусідку, яку вона терпіти не могла, «вона, вона, ота виграла такого-то аж дим стояв, безсоромниця!», прямо лунає зараз у вухах, цікаво, що вона сказала б про мене, якби почула зараз те, що я кажу?
Пауза.
найімовірніше... так само мене назвала б.... але — байдуже, мені все одно, найголовніше те, що в його обіймах я забувала все на світі, (знову кокетливо, але з певною ностальгією) голубив мене, казав мені солодкі слова,
наче по-справжньому відчуваю запах його поту, приходив щораз чистенький, напахчений, а потім... ставав спітнілим і стомленим мною...
Різко.
моєї провини нема, його матуся сама мені його привела, чи, радше, мене до нього, «з’їзди, забери його з військової частини» каже якось, щось там у неї трапилося, «то хай стопить попутки», тільки зібралася їй сказати, а вона — «моя крихіточка», у мене аж мову відібрало. Поїхала. Та замість крихітки мене чекав Янніс, як швидко вони ростуть, паршивці, у хакі й тактичному взутті, Яннакіс — справжнісінький чоловік, це я про Янніса, через поспіх я вискочила в тій білій спідничці, яку ношу вдома, що більше відкриває, ніж ховає, і від Янніса це не сховалося, увесь час, поки ми їхали, він сидів з опущеною головою і розглядав мої ноги, а я червоніла... потім — то те, то се... а тоді ж...
Знову різко, рубано.
не знаю, може, мені на роду таке написано, однак і я... хай як там було, усе сталося в належний йому час, нема на що нарікати
вчасно
Пауза.
Пригадуючи.
із Такісом тоді ми були за крок від того, щоб розійтися, кожен день — суцільна сварка... не стосунки — одна назва,
як ми до цього докотилися, не збагну. Такіс, мій перший та єдиний (на той час) чоловік...
Пауза.
усе життя маю за ним упадати, усе життя, наче той сон, який колись я постійно бачила
...я гналася за великою, червоною, прямо червонючою, блискучою кулею, гналася, гналася, але та постійно вислизала, і я страшенно стомилася, припинила бігти, та ну його, кажу, подивлюся, куди воно далі летітиме, а куля трішки піднялася в повітрі, зовсім трішечки і — бабах — вибухнула й упала мені під ноги,
як би це так сказати, луснута червона кулька, якій уже ніколи не злетіти, ось до чого докотився Такіс.
Якось під вечір... я раніше повернулася додому й застала його на ліжку в оточенні порножурналів; він пестив себе, «що це таке», я перейшла на крик, він на мить розгубився, «але ж останнім часом ти все хвора-хвора», (розлючено) диви, що мені закинув, потвора, так наче мені було не відомо про всіх його подружок, «що мені робити, як у тебе охота пропала, не встає», і де тільки взялося в мене стільки злості?, і я не думала спинятися, нагадала про кілька «невдач», він то полотнів, то червонів, нічого не сказав у відповідь, якби я в нього всадила ніж, йому боліло б менше. Хай йому грець, ліпше не думати... як ми до цього докотилися?
не знаю, не знаю, не хочу нічого згадувати
Пауза.
перший раз… (повільно, замислено) кажу і сама не йму тому віри... я з Яннісом... посеред якогось поля... а там… (грайливо, з лукавством, але загалом стримано) літо, жито скошене, у мене потім цятки від поколотого ще цілий тиждень не сходили, мов бичок навесні, «легше, легше», казала йому, «чекай», він кінчив тільки-но ми почали, так само, як і ми раніше кінчали, інакше й бути не могло,
Замислено, ніжно.
він цілував мене, а я аж тремтіла
Пауза.
Знову грайливо.
І хотів кохатися щохвилини, буквально щохвилини, та в такому віці хіба ми не всі такі?, пригадую і Такіса... тоді, на початку, постійно хотів затягнути мене кудись, щоб ми лишилися вдвох, спочатку все — найліпше, ...так і Янніс, і от утріскалися... по самі вуха,
він цілував мене, і в мене голова йшла обертом, він брав мене в обійми, і мені здавалося, що ще мить і я віддам Богу душу
Пауза.
Різко, швидко.
і вмів так на мене подивитися і так сказати...
що обійми самі розходилися і приймали його
любив мене...
я не вигадую, любив
тоді
а потім поїхав на навчання і зник...
Різко.
