Королева краси з Лінана. Людина-подушка. Усікновення руки в Спокані - Мартін Макдонах
Пауза.
ПАТО: Морін, це все було давно, пора забути.
Пауза. Морін якийсь час на нього дивиться.
МОРІН: Але ти собі думаєш, що я й досі намахана?
ПАТО: Та ну що ти, ні.
МОРІН: О, ні?
Морін устає і йде на кухню.
ПАТО: Я такого й близько не думаю. Я просто кажу, що це було давно й пора забути. І що нема чого соромитися. Забудь, постав на цьому крапку.
МОРІН: Забути, поставити крапку, коли ота весь час на мене витріщається, наче я якась... якась... (Пауза.) І я їй руку не обпікала, хоч я й була намахана. То вона пробувала насмажити собі картоплі. Ми полаялись і я її на годинку покинула, а вона захотіла смаженої картоплі. І, мабуть, перекинула сковороду. Бог його знає, як. Я приходжу, а вона лежить біля плити. Тільки через той Діфорд-Хол вона думає, що може мене звинувачувати, а я не відкараскаюсь. Бо нібито я не розрізняю, що правда, а що ні. А я розрізняю. Добре розрізняю, стара смердюча суко.
ПАТО: Морін, не сприймай її так болісно.
МОРІН: Пато, а що я можу вдіяти? Вона кого хочеш доведе до сказу. Хоч уже треба бути скаженим, щоб її зачіпати.
ПАТО (усміхаючись): Воно й видно, що вона це вміє.
МОРІН: Ох і вміє. Я сама дивуюсь, яка я тут з нею нормальна!
Обоє усміхаються. Пауза.
ПАТО: Морін, ну то я вже піду.
МОРІН: Добре, Пато. Ти чай допив?
ПАТО: Не допив. Балачки про сцяки відбили охоту.
МОРІН: Та вже ж. У кого хочеш відбили б. А я з цим маю жити? (Сумно.) А я з цим маю жити? (Дивиться прямо на нього.) Мабуть, мушу.
Пауза.
ПАТО: Морін, накинь щось на себе. Змерзнеш, у хаті не топиться.
Пауза. Морін знову помітно похмурніє. Вона дивиться на себе.
МОРІН (тихо): «Накинь щось на себе»? Я, по-твоєму, стала страшна і тому «Накинь щось на себе»...
ПАТО: Ні, Морін, холодно. Я ж казав. Не ходи так. Змерзнеш.
МОРІН: А вночі я не була страшна? Чи була?
ПАТО: Ну, Морін. Ну чого ти?
МОРІН: Уночі ти думав, що я королева краси. Чи так казав. А тепер: «Прикрийся», «Ти мені огидна»...
ПАТО (наближається до неї): Морін, ну навіщо ти таке говориш?
МОРІН: Можливо, в цьому причина.
ПАТО (зупиняється): Причина чого?
МОРІН: Іди звідси, якщо я тобі огидна.
ПАТО: Ти мені не огидна.
МОРІН (трохи не плаче): Іди звідси, я сказала.
ПАТО (наближається знову): Морін...
Меґ заходить, вимахуючи документами й Пато зупиняється.
МЕҐ: Ага! Осьо документи. Діфорд-Хол. То що, я дурна стара курка? Га? Хто хоче прочитати? Га? Це доказ, і нема чого тицяти мені раковиною! (Пауза.) Га?
ПАТО: Морін...
МОРІН (опанувала себе, ніжно): Іди вже, Пато.
Пауза.
ПАТО: Я напишу тобі з Англії. (Пауза. Серйозно.) Дивись на мене! (Пауза. М’яко.) Я напишу тобі з Англії.
Пато вдягає куртку, обертається востаннє глянути на Морін, потім виходить, зачинивши за собою двері. Кроки віддаляються. Пауза.
МЕҐ: Ні чорта він не напише. (Пауза.) А твоє плаття я кинула оно в куток до сміття.
Пауза. Морін якусь мить на неї дивиться — з сумом, відчаєм, однак без злості.
МОРІН: Чому? Чому? Чого ти?
Пауза. Морін іде туди, де лежить її сукня, присідає поряд, піднімає сукню, притискає до грудей. Якийсь час сидить навпочіпки, потім устає і йде повз матір.
МОРІН: Ти подивись на себе.
Морін виходить у коридор.
МЕҐ: То ти на себе подивись, це... це...
Морін зачиняє за собою двері.
МЕҐ: ...тобі це більше треба.
Меґ мовчки тримає документи. Пауза. Вона їх кладе, чухається, помічає неїдену вівсянку і встромляє в неї пальця.
МЕҐ (тихо): Вівсянка вже захолола. (Голосно.) Моя вівсянка захолола!
Меґ тупо дивиться перед собою.
Затемнення.
Картина п’ята
На сцені темно, прожектор висвітлює тільки Пато, який сидить за столом у найнятій кімнаті в Англії і перечитує вголос листа, якого написав Морін.
ПАТО: Дорога Морін, це Пато Дулі і я пишу з Лондона, і вибач, що так довго не писав, але, якщо чесно, я не знав, чи хочеш ти, щоб я написав, та все ж я вирішив спробувати й побачити. Багато про що я хочу сказати, і хоч я не дуже вмілий листописець, але спробую сказати, якщо вдасться. Морін, великих подій у нас тут немає, окрім, хіба що, тиждень тому на одного чоловіка з Вексфорда з риштування впав піддон із цеглою, йому наклали на голову сорок швів, і його щастя, що він узагалі живий, він уже старий, п’ятдесят з гаком років, а крім цього, інших новин нема. По суботах або по п’ятницях я виходжу випити пива, але нікого тут не знаю і ні з ким не балакаю. Нема з ким балакати. Зрідка забігає наш бригадир. Не знаю, як правильно пишеться «бригадир» — через «и» чи через «е»? Я давно забув шкільну науку. Морін, я все ходжу манівцями, як-то кажуть, а насправді хочу говорити про нас з тобою, якщо існує така штука, як «ми з тобою», я не знаю теперішнього розкладу карт. Я весь час думаю, як у нас усе було по-царськи на проводах янкі і після них, коли ми говорили й пішли до тебе. І я чесно вважав, що ти королева краси, і вважаю, і те, що сталося, було не через тебе, а через мене. Зі мною таке вже бувало раніше раз чи двічі, коли я напивався і нічого не виходило. Для мене була б велика честь бути першим, кого ти обрала, і це все одно велика честь, і хоч у ту ніч нічого не вийшло, це не означає, що не виходитиме ніколи. І я не збагну, чого ти потім так на мене розізлилася, хоч уночі поставилася з таким розумінням до того, що зі мною сталося. Може, ти подумала, що я почав
