Люба моя Лісистрато - Андоніс Георгіу
ось тут, біля вас, за кожним вашим кроком, за міцно зачиненими вашими вікнами, але й далі, у ваших освітлених шопінг-центрах, у ваших торговельних кварталах, на лавках, де сидять безпритульні, у сміттєвих контейнерах бідноти, старих і нових бідняків, у відчаї безробітних, у молоді, яка не має роботи, тієї молоді, якій ви кидаєте крихти, молоді, яка їде на заробітки, яка не має часу на сон, на навчання, лишилася кинутою напризволяще далеко від дому, охоплена жахом, лишень не захворіти, що буде тоді, ми ж на самоті на чужині, хто подбає про нас?
зазирніть у себе, пошукайте там жах, його не приборкає жоден психоаналітик
відтинаю голову і хороброї Лампіто, ось вона! ця відтята голова є людством, усе людство — одна голова, готова бути відрубаною щомиті, я відтинаю голови аристократкам Беотії, от вам, тримайте, пограйте ними у футбол, не відвертайте шокованих облич, ви вже робили це не раз у минулому, хапайте голову коринтянки гарненької[17], прибийте її на найвищому стовпі й носіть його, горлаючи, містом, вигукуючи: «Слава Нації, Слава війську, смерть зрадникам!», як ви вже робили раніше, роками, зараз це відбувається в іншому місці, чим ви шоковані?
Ми заприсяглися, якщо не завершиться війна, і нам не жити
(пауза)
Скінчилася війна?
(пауза)
(благально) Скажіть мені?
Скінчилася?
(пауза)
Більше за всіх мені запам’яталася Мірина
МІРИНА: нас покликала... присягайте, сказала нам, «Мірино, твоя черга?»... я в світовій мережі, бачу оголені тіла, безліч тіл, що тепер уже не знаю, яке оголене, яке одягнене, величезна хвиля з голих тіл накриває мене з головою, вони скрізь, але я не знаю, вони втішаються коханням? не знаю, спалахом обнадійливого чекання, тремтінням від першого доторку, паланням жаги, спрагою жадання, не знаю, гарні тіла, підкачані в спортзалах, у салонах краси, за допомогою суворих дієт, вітамінів, протеїнів, із пропорціями статуй, самі як статуї, але не виставлені в музеях, як статуї холодні, не знаю, якось можуть обійнятися, а так — завжди наодинці, не знаю, якомусь тілу неможливо бути самотнім, яким би гарним воно не було, воно зав’ядає, тілам слід торкатися одне одного, обійматися, я знала це давно, лиш це, та іншого не знала, нас погукала Лісистрата, сказала, присягніть, нумо, присягніть, чи за батьками діток ви не скучили?/ за тими, що в поході? Добре знаю я,/ без чоловіка кожна залишилася, «Мірино, твоя черга?», а хто ж не хоче, я тоді подумала, а хто ж не хоче, я сказала їй, але, як не скінчиться, що тоді робити нам, спитала так її одного разу, ми присяглися, мені відповіла, сказала тільки це, ну, так, але, як не скінчиться?, я наполягала, що нам робити? ми присяглися, вона відповіла, та позаяк ми хочемо, щоб вона скінчилася для того, щоб жити, логічним було б жити? чи не так, Лісистрато? Лісистрато? Лісистрато? Лісистрато?
Лісистрато, тіло прагне тіла, нічого більше, я багато не знаю, але це знаю достеменно, отож, торкатися іншого тіла, пестити його, тремтіти від жадання в його обіймах, зникати у нестямі, що треба ще? що поза цим існує?
я не знаю
(пауза)
я хочу власний дім, хочу власного чоловіка, хочу народити з ним дітей, я хочу дітей, родину, ходити в неділю на прогулянки, хочу в неділю сидіти за столом, на якому — м’ясо, запечена картопля, довкола галас малюків, я хочу рутину, свою власну буденність, мати власні маленькі звички, бути з людьми, яких люблю, щоб біля мене спав чоловік, кохати та бути коханою, прокидатися біля чоловіка, прокидатися вранці та засинати вночі, я хочу безтурботно спати, спати без безсоння, без нічних жахіть, хочу прокидатися зранку, пити каву, а потім бігти у справах, хочу виходити, бігти у справах, і щоб справи залагоджувалися тихенько самі, одна за одною, хочу спокою, спокійних днів, хочу, щоб усі дні належали мені, щоб вони текли буденно, були навіть нудними, щоб у мене могли бути нудні дні, і години, я хочу нудьгувати, ніхто в мене не відбере мої години, що випали саме мені, хочу проживати їх так, як хочу я сама
кому я заподіяла щось зле? кому?
Лісистрато?!
ЛІСИСТРАТА: Я — старезне дерево, багаторічне, вкрите зморшками та тріщинами, я — дерево, нумо, порубайте мене, рубайте, де лише заманеться, відрубайте ногу, руку, голову, і дивіться, як дивитеся на колоду, на вікові кільця стовбура, щоб визначити, скільки йому років, погляньте на цятки на моєму тілі, мій вік не обчислюється роками, які я прожила, мій вік — це войовничі орди, що налітають, розоряють, вирізають, дивіться уважно, ось на мені незліченні бойовища, битви, і вдень, і вночі тисячі вбивають одне одного, ось траншеї, що перетинають моє тіло, кілометри траншей, а в них конають люди, у них згасають люди, у моїх зморшках горять будинки, а тіла навалюються на купу, подивіться на мене, ви побачите людей без очей, без рук, без ніг, розіп’ятих, позначених тавром, розчленованих, побачите, як вони горять у крематоріях, у газових камерах, а довкола лунає камерна музика, «хіба не чудовий Вагнер?», «як сказав Ґете...», печі розпалені, спалюють неспинно людей, купи їхнього одягу в камері 2Б, поруч — купа окулярів, трохи далі лежать навалені милиці, досягають аж стелі, у камері 5 — лише дитячий одяг, «подивіться на цю гарненьку, у квітах, спідничку-плісе, яка краса!», дивіться на знаки на моєму тілі, кажу, на тіло моє гляньте! бачите зруйновані міста, спустошені, кинуті напризволяще, у кожній моїй вені, у кожній артерії — каравани біженців, тисячі біженців, гнані, переслідувані, тікають із клунками на плечах, в яких сидять їхні діти, їхні тіла ранять ваші колючі дроти, вони підриваються на ваших мінних полях, вантажаться на прогнилі човни, які шматують хвилі у вашому прекрасному Середземному морі, ви топите їх, ви кричите їм: «забирайтеся до риб», «гарної подорожі на дно», «хай би вас чорти забрали», «годі з ними панькатися», «пускайте їх усіх на дно», а потім запитуєте зі справжньою тривогою в голосі: «але, якщо в морі буде так багато трупів, чи безпечно нам замовляти в ресторанах рибу?»
дивіться на частини мого тіла, рубайте мене, де вам заманеться, і ви побачите,
