Бурелов - Пол Стюарт

— Ще трішки… — Помагай-біда натужився. — Я… виборсався!

Птах махнув крильми для спроби — раз-другий — а тоді відштовхнувся від краю клітки і злинув у небо: видно, ув’язнення не заподіяло літунові жодної шкоди.

Настав час і Живчикові брати ноги на плечі. Він крутнувся на підборах і дременув неоглядки вздовж заповненої юрбами вулиці. Дубець М’яла-Ряснопота тільки черкнув його по плечу. Якби хлопець затримався бодай на мить, він молоснув би його по черепу.

Живчик мчав дедалі прудкіше, продираючись крізь тичби, розпихаючи ліктями ґав на своєму шляху. Позад нього верещав як недорізаний хижий М’яло-Ряснопіт.

— Злодіяка! Плюгавець! Покидьок! — ревів він. — Держіть його!

Живчик пірнув у тісний завулок. Лемент став завмирати, але хлоп’як гнав далі — ще шпаркіше, ніж досі. Промчавши стрілою повз крамниці лихварів, клініки зубодерів, голярні та заїзди, він круто звернув за ріг — і з розгону впав просто в обійми свого батька.

Захмарний Вовк несамовито затряс його за плечі.

— Живчику! — загорлав він. — А я шукаю тебе по всіх усюдах. Ми вже готові до відплиття. Де ти пропадав?

— Н-н-н… ніде, — затинаючись, пробелькотів Живчик, не в змозі витримати нестямний, пронизуватий погляд Захмарного Вовка.

Високо в небі, за батьковою спиною, Живчик постеріг помагай-біду — махаючи крильми проти сонця на спаді, птах линув геть від Нижнього міста і Санктафракса. Хлопець заздро зітхнув. Що з того, що птах зникав з очей — його страшні слова зоставалися з ним: «Хибне коло — ось що це таке. Якщо не вживати жодних заходів, усе полетить шкереберть — це лише питання часу».

Живчик запитав — цим разом уже в самого себе: «Але як зарадити лихові?»

Розділ третій

Гуки та шепоти

І

У Присмерковім лісі

Тут панував присмерк. Тут, у лісі, завжди панував присмерк — а сонце повсякчас стояло на вечірньому прузі. А чи, навпаки, воно сходило? Важко сказати. У всякому разі, той, хто вступав до лісу, не міг з’ясувати це напевно. Більшість, проте, відчували, що золотава сутінь нашіптує марення про кінець, а не про почин.

Дерева, гінкі, величні й незмінно ряснолисті, колихалися під подмухами тиховію, що без угаву кружляв лісом. Як і решту все — траву, ґрунт, квіти, — їх огортала мантія прегарного пилу, блискучого й іскрявого, наче паморозь.

Але зимно тут не було. Аж ніяк. Легіт видавався ніжний і лагідний, а земля самохіть випромінювала заспокійливе світло; те світло струміло вгору, і все навкруги ледь пливло перед очима; кожен обрис убачався розмитим. Тому, хто потрапляв у Присмерковий ліс, ввижалося, ніби він — у підводному царстві.

Ніде не чути було пташиного щебету, ані комашиного шурхоту, ані звіриного рику: ніщо живе не мешкало у цьому лісі. Але той, хто має вуха, щоб слухати, окрім шепоту дерев, міг почути ще й голоси. То були найсправжнісінькі голоси — чиєсь бубоніння, чийсь белькіт, вряди-годи крики. Один із них озвався зовсім близько.

— Тримай просто, Вілніксе, — пролунало стомлено, хоча й не без надії. — Уже як рукою кинути. Ну ж бо, тримай просто!

Голос долітав звідкись ізгори, із високої шпичастої верхівки дерева з нахромленим на неї розбитим небесним кораблем. Понівечена щогла, наче звинувальний перст, показувала в небо, звідки він упав. На довгих ременях запрягу висів верхи на зубощирові-скрадайлу якийсь лицар, його силует виразно вимальовувався проти золотавого неба. Тіла вершника та його бойового «коня» в іржавих обладунках скидалися на кістяки.

А все ж лицар, як і його осідланий зубощир-скрадайло, був живий, ще й досі живий.

Заскреготіло забороло, і голос примари повторив підбадьорливі слова команди:

— Уже зовсім близько, Вілніксе. Тримай просто!

ІІ

У палаці Найвищого Академіка

Опочивальня — або Святе святих, як її охрещено — воістину була розкішна. Долівку встеляло снігово-біле хутро, виліпну стелю прикрашала позолота, а ділянки стіни, не заставлені книжковими шафами, були обшиті панелями із чорного, інкрустованого сріблом дерева і на додаток ще й розцяцьковані самоцвітами.

Усю світлицю захаращували всілякі коштовні марнички: порцелянові вази та статуетки зі слонівки, вишукані скульптури та мудровані хронометри.

Кришталева люстра яскріла насеред зали; незасвічена, вона спалахувала в сонячному промінні й пускала лелітки по всій кімнаті. Світляні відблиски грали на срібній інкрустації панелей; на полірованих столах, шафах, розкішному фортепіано; на образах і свічадах, а також на лискучій макітрі Найвищого санктафракського Академіка, розпростертого в обіймах Морфея на отоманці під високим склепінчастим вікном.

Його вигляд аж ніяк не гармоніював із пишним оздобленням світлиці: чорна мантія на щодень, на ногах — скромні приношені сандалії. Ба більше, його кощаве тіло та запалі щоки зраджували радше нахил до повздержливості, аніж до потурання своїм слабинам; його поголена голова — самопокору та суворість, хоча, либонь, і марнославство. Зрештою, з якої іншої причини хтось носив би волосяницю з вишитою на лямівці особистою монограмою «ВіП»?

Нараз уся опочивальня задвигтіла від пронизливого деренчання. Сонний Вілнікс заворушився і перевернувся на бока. Склеплені очі розплющилися. Деренчливий звук озвався знову, гучніше, ніж на початку. Вілнікс сів і видивився у вікно.

Розміщене аж на вершечку однієї з найвищих і, певна річ, найвеличніших у Санктафраксі веж, Святе Святих пропонувало запаморочливі краєвиди Нижнього міста і його околу. Найвищий Академік глянув униз. Між хмарами диму, що здіймалися вгору, йому пощастило розрізнити лише п’ятьох-шістьох мешканців Нижнього міста: ті клопоталися біля нового ланцюга, припасовуючи його до плавучої скелі.

— Чудово! — позіхнув він і незграбно звівся з отоманки. Він потягнувся, почухався, неуважно провів долонею по голові і знову позіхнув. — Берімося до справ.

Він ступив крок до дебелої скрині із залізного дерева, поставленої у кутку світлиці, добув із-поміж бганок своїх просторих шат важкого металевого ключа і присів навпочіпки.

Сьогодні, на заході сонця, він мав зустрітися з Сименоном Ксинтаксом, теперішнім Спілчанським головою. Але попереду годилося зважити рештки фракспилу і докладно підрахувати, чи надовго стане дорогоцінних порошинок.

Стиха клацнув замок, віко з рипом відчинилося, і Найвищий Академік уп’яв очі в нутро скрині, де панував морок. Він нахилився вниз, видобув шкляну пляшечку, наставив її проти віконного світла і … тяжко зітхнув.

Рідкого пороху лишалося заледве на денці.

— Халепа, звичайно, — буркнув він, — а все ж не кінець світу. А втім, краще таки зважити залишок і з’ясувати точно, скільки зосталося окрушин. Необізнаність може згубно позначитись