Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів - Автор невідомий - Народні казки

сильний, цар народу. Він дуже швидко ріс, та дитина, крепкий ставав, швидко ріс дуже… Так і в народі така приказка, що, каже, такий крепкий, як опир. Та й він доростав до своїх років, та й вже йому треба було йти на змагання з цими опирами. В кожному селі був свій опир. Він оберігав село. Народ в селі оберігав… Як є в селі опир такий хороший, що й худоба в селі ведеться в людей, і пчоли, й все, пасіки й худоба… І слабість в село не заходить — він не допускав нічого. І не вмирає доти, поки не народиться другий, малий. І вже він як старший, і немає зміни йому, то він бідкається, що, каже, що ж буде, що нема в селі опира, він знає, що нема. Та й тепер, як вже народжується цей, то він тепер приходить до його, і вже його благословив, і вмирає, а той вже росте. І це попереду благословляє, поки піп не хрестив. Родиться вночі чи коли, і зразу він приходить до його, він знає, йому вже сказано, що зміна є. Та й вмирає вже… Він тепер спокійно вмирає… До його смерть приходить, вмирає, він знає, що зміна є, бо доти не вмре… А є так, що народиться другий… Цей ще є — і той вже росте…

– І він йому не мішає?

— Він чого має мішати! Навпаки, це добре, що захист росте… А мати знає, потім вже мати стає знати. Як вже він виростає, то й мати вже бачить, шо він такий крепкий.

То один хлопець тоже такий був у матері, дуже швидко ріс, народився первий хлопець. Ну, то й доріс він вже великий, виріс, та й десь іде собі вночі, ходить десь, тако ніч, то він іде кудись… Приходить додому дуже слабий і змучений. Ну, то мати й каже:

— Сину, куди ти йдеш, де ти ходиш і куди ти йдеш?

То він же не признається… Ну, то й мати все питає і плаче, де ти йдеш, що ти де робиш, що ти такий слабий… Ну, а він каже до неї, що ходив і буду ходити, бо мені треба ходити, ти мене на те породила, щоб я ходив, нащо ти, каже, мене породила, щоб я ходив. То й мати вже більш нічого не казала… Може, вона потім здогадалась, як він сказав, що це він ходить туди на змагання з другими опирами.

— А що то за другі опирі — мерці?

— Ні, такі самі, живі.

— З других сіл?

— Мабуть… Я не знаю… Десь вони збиралися на якусь борбу. Може, з мертвими бився якими…

— То виходить, що живий опир вмре, то він перетворюється на мертвого опира і починає нищити худобу і людей?

— Ну, то до худоби він ні, а тільки до людей… Але до свого села він нічого не має, чого він має, як він вмер і покинув собі заміну, що він до того має? Може, з другого з якого села шкоду робить, а до свого чого…

— А як же він слабець не пускає?

— А я що, знаю… Так кажуть. Якось не пускає. Слабість тоді в село не ввійде…

Царівна-опириця

Був то цісар і мав дочку дуже файну, але вона не жила собі з Богом, йно так ніби не знала, що то Бог є. І прийшло їй, що вона заслабла та й умерла. Та вона мертва зачала ходити по ночах. Вона приходила до цісаря додому, їм збитки робила. Цісар радив раду: посилати жовнірів на варту до неї по одному жовнірові (бо вона була в льоху похована такім, як то пани ховаються). Але котрий жовнір прийде на варту до неї, то вона його задушить. Та вже ходило шмат-шмат тих жовнірів, та вона їх подушила. Вже вона їх всіх подушила. Але ще йде один. Такий був побожний! Йде та й плаче, вже знає, що не прийде звідти назад, іде та й плаче дорогою. Здибає він дідка сивенького. А дідок його питає:

— Чого ти, сину, плачеш?

Та й він зачав розказувати тому дідкові, а той дідок йому каже:

— Не бійся, вона тебе не задушить, — дає йому книжечку маленьку. — Як вона буде до тебе лізти, то ти на неї листочками кидай з цієї книжечки.

Пішов він, сів собі так високо. І вона до нього лізе, а він візьме той листочок, кине на неї, а вона й упаде. Вона вже кілька разів падала, а він все кидав, бо вона лізла до нього, аж вже, врешті, дванадцята година минула, то вона впала та й коломазею ся розілляла.

А він собі пішов, а всі дуже ся чудували, що його не задушила. Він їм зачав розказувати, що він їй зробив. Та й вже тоді не ходила нікуди.

Цариця-опирівна, жовнір і чудесний старець

Мав цар дочку, а та дочка закохалася в однім чорнокнижнику. Та дочка з того закохання аж померла, й положили ту дочку в церкві в олтарі, і до тіла варта ходила, щоночі один жовнір на варту. Першої ночі пішов один вояк і стояв коло неї на варті. Десь коло дванадцятої вночі встала умерла з труни і порвала того вартового на кавалки. На другу ніч запровадили другого жовніра. І так само вночі коло дванадцятої вона встала з труни і порвала також його. Аж на третю ніч випало на бідного рекрута іти на пост. І той рекрут прийшов на пост, його запровадили до вмерлої; але бідний рекрут зажурився, що вже двох зістало на смерть порвані, добув вікно і втік з того поста. Йде дорогою і плаче, аж здибається зі старим дідом-жебраком, і старий дід питає його:

— Чого ти плачеш?

А він розповів дідові, що в цісаря дочка померла і два пости дві ночі стояло, один одної ночі, другий другої ночі, і вона вставала тих обидві ночі і обох їх порозривала на кавалки.

— Тепер припало на третю ніч мені іти на пост до неї, і мене страх обняв сильно, аж я вікно добув і мусів утікати, і іду, сам не знаю куди… А старий дід йому на те відказує:

– Іди назад на пост до церкви і стань собі за образом Ісуса Христа. Як вона встане вночі з труни і буде кликати тебе: «Де ти є? Вийди до мене, най я на тебе подивлюся