Лука і вогонь життя - Ахмед Салман Рушді

людини, ніби йому снилися зорі, і він танцював з ними уві сні, жив з ними на небі й усміхався. Проте Лука добре знав, що зовнішній вигляд — це ще не показник; світ не такий, як здається на перший погляд. Сорая спала на підлозі, спершись спиною на стіну. Ніхто з батьків не прокинувся, як це зазвичай ставалося, коли до них підкрадався Лука. Було дуже сумно. Ледве тягнучи тоги, Лука повернувся до своєї кімнати. Крізь вікно він побачив небо, що лишень починало сіріти. Світанки бадьорять людей, але Лука навіть подумати не міг про щось веселе. Він підійшов до вікна і затягував штору, аби полежати в темноті й трохи відпочити, і саме в цю мить він побачив незвичайну картину.

На доріжці під будинком Халіфи стояв чоловік, одягнений в яскраво-червону сорочку, на голові мав знайомий уже ношений капелюх-панаму, стояв і розглядав будинок. Лука вже хотів було окликнути його й послати Ведмедя й Собаку відігнати чужинця, коли ж чоловік раптом повернув голову й глянув йому просто у вічі.

Це був Рашид Халіфа! Це був його тато, який мовчки стояв і дивився широко розплющеними очима!

Але якщо Рашид був на доріжці під будинком, то хто тоді спав у ліжку? А якщо Рашид спав у ліжку, тоді як він може бути надворі? У Луки голова пішла обертом, він уже й не знав що думати; однак ноги його буквально самі понесли. За ним потягнулися ведмідь із собакою, а Лука біг щодуху туди, де на нього чекав тато. Він босоніж збіг з горішнього поверху, спіткнувся, зробив крок праворуч, похитнувся, знову відновив рівновагу й вилетів через передні двері надвір. Це просто чудово, думав Лука. Рашид Халіфа прокинувся і вийшов надвір на прогулянку. Все буде добре.

2
Ніхтотато

 оли Лука вибіг з Собакою і Ведмедем з парадних дверей будинку, його охопило дивне відчуття, наче він перейшов якусь невидиму межу й опинився на початковому етапі якоїсь віртуальної реальності. Він трохи тремтів, тремтіли також собака й ведмідь, хоча світанок був теплим. Довкілля мало дивні барви: небо було блакитнішим, бруд — брунатнішим, а будинок — рожевішим і зеленішим, ніж зазвичай… а його тато був не його татом, бо крізь цього Рашида Халіфу можна було дивитися. Зовні він достоту скидався на славного Шаха-Казна-Що; на голові мав такий же капелюх-панаму, був одягнений у таку ж яскраво-червону сорочку, говорив Рашидовим голосом, ішов достоту Рашидовою ходою; але цей Рашид Халіфа просвічувався — не цілком, а трохи лишень більше, ніж наполовину, так ніби він був наполовину справжнім, а наполовину світловою ілюзією. Коли небо почало світліти, прозорість постаті стала ще помітнішою. В Луки голова пішла обертом. Невже щось сталося з його татом? А чи, може, цей тато, що просвічувався, а чи…

— А ти не привид? — запитав він слабким голосом. — Якийсь ти дивний і незвичайний.

— Хіба я вдягнений у біле простирадло? Здається, й ланцюгами не дзенькаю? Хіба я схожий на упиря? — питала примара зневажливо. — Невже я такий страшний? Гаразд, не відповідай. Річ у тому, що привидів і примар узагалі не існує, тому я не можу бути одним із них. Наразі мене також усе дивує.

Шерсть Ведмедя настовбурчилася, а Собака ніби щось пригадував, збентежено хитав головою.

— І чого це тебе так усе дивує? — питав Лука, намагаючись бути впевненим. — Я ж бо не просвічуюся. — Прозорий Рашид Халіфа підійшов ближче до Луки, і той ледь не кинувся від нього навтьоки.

— Я не за тобою сюди прийшов, — сказав він. — Дивно, що ти в доброму гуморі й здоров’ї. А також, між іншим, твій Собака й Ведмідь. Усе це дуже дивно. Прикордоння так легко не перетинають.

— Що ти маєш на увазі? — допитувався Лука. — Яке Прикордоння? За ким ти прийшов?

Коли він поставив останнє запитання, то відповідь на попереднє він уже знав, тож воно відпало само по собі.

— Ага, — сказав він, — тоді це мій тато?…

— Ще не зараз, — промовив прозорий Рашид, — але я терпляча людина.

— Ідіть собі геть, — промовив Лука, — чого вам тут ходити, пане… А як вас звати?

Прозорий Рашид усміхнувся ніби по-дружньому, але не цілком по-дружньому:

— Я, — почав він пояснювати люб’язним голосом, який не до кінця був люб’язний, — я татова сме…

— Не кажіть того слова! — закричав Лука.

— З твого дозволу, хотів би пояснити, — наполягала примара, — що сме…

— На кажіть того! — заволав Лука.

— …кожної людини інша, — промовила примара. — Двох однакових не буває. Кожна жива істота неповторна, не така, як усі інші; її життя має свій унікальний, особистий початок, особисту, унікальну середину, а значить, як звідси випливає, кожен має свою унікальну, особисту сме…

— Ні! — аж зойкнув Лука.

— …а я татова, чи дуже скоро буду татовою, а тоді ти вже не зможеш крізь мене бачити, бо тоді я буду суцільним, а тата, вже даруй мені, більше не буде взагалі.

— Ніхто не забере мого тата. Ніхто! — вигукнув Лука. — Навіть ви, пане…, хай би як вас там називали, ідіть собі геть разом зі своїми страхітливими казками.