Друга планета - Анатолій Андрійович Дімаров
Привітавшись, Ван-Ген питає у мене:
— Ну, як, не надумався летіти із нами, Віть’ю?
Я знаю, що Ван-Ген жартує, і навіть не ображаюся на нього.
— Не надумався, — відповідаю. — Ми із вашим Жорою підемо за держи-деревом. Правда, Жоро?
Жора киває головою, що правда. І сміється при цьому. Він часто сміється, а обличчя у нього дуже рухливе.
Ми з Жоркою дружимо: уже встигли навіть побитися. Він мене укусив, а я йому пустив юшку із носа. І батькам своїм про це не сказали ні слова: ні я, ані Жорка. Так що Жорка — товариш на п’ять!
Жорка набагато нижчий за мене, а рюкзак несе, мов пір’їнку. І не пітніє ніскілечки.
— Тобі важко? — питає мене тихо. — Давай понесу й твій.
— Пхе! — відповідаю з погордою. — Це для мене дрібниці! — Хоч рюкзак все більше обтяжує плечі.
Ось і аеропорт, з якого летітимуть татко й Ван-Ген. Це, власне, й не аеропорт, а невеликий майданчик, вимощений плитами. З надтвердого матеріалу. Тут, на Венері, всі дороги вимощують такими плитами, бо асфальт чи бетон не протримався б і дня: трава порвала б на шмаття. Венеріани весь час воюють із нею: і переорюють, і випалюють, а сади обносять суцільними стінами. Ще й копають рови з отруйною рідиною.
Отака тут трава! Ляжеш на неї й не встанеш: так і проросте крізь тебе.
Поки я думав про траву, татко вже попрощався із мамою. Взяв у мене рюкзак, поплескав по щоці:
— Ну, тримайся, вояче!
— Триматимусь, — пробубонів я зніяковіло: мені дуже хотілося припасти до татка, але було соромно Жорки й Ван-Гена.
Татко поцілував мене й побіг до гелікоптера: Ван-Ген уже там — махає до татка рукою.
Ми стояли, аж поки яскраво-червона машина зникла за обрієм. Потім мама сумно сказала:
— Пішли, Вітю, додому.
Мені ж додому не хотілося. Ми із Жоркою ще вчора домовились: як тільки проведемо батьків, збігаємо на стадіон.
— Ти, я бачу, зовсім не сумуєш за татком, — каже з докором мама. — Ну, біжіть, коли вам так уже кортить, а я зайду до тітки Павлини.
— Я недовго, ма!
— Знаю я ваше “недовго”! Та бережіть ноги! — Мама чомусь найбільше боїться за мої ноги. Вона переконана, що з головою моєю нічого не станеться.
Мама пішла до тітки, а ми гайнули на стадіон.
Там ще нікого не було. Ми поганяли, поганяли м’яча, але вдвох було нецікаво. Жорка врешті запропонував:
— Пішли на спортивний майданчик!
На майданчик мені не дуже хотілося: я уже знав, що там Жорка дасть мені сто очок фори. Для нього що турнік, що кільця, що бруси — все одно. Літає на них, наче птах, такі сальто викручує, що всі наші земні чемпіони позеленіли б од заздрощів. Я в порівнянні з ним — ганчірка підвішена, хоч маю перший спортивний розряд.
Та воно і не дивно. Якби я мав такі руки і ноги, я теж не одставав би від Жорки.
— Пішли краще скупаємося, — кажу я товаришеві: Жорка у воді проти мене — слабак. Він чомусь боїться води: як відчує, що ногою вже дна не дістане, так і вигрібає щосили до берега. І пливе по-собачому: брьохає щосили ногами й руками, аж бризки летять. А щоб пірнути — про те й мови немає! Скільки я його вмовляв, так і не наважився.
Тож Жорка хоч і погодився іти купатися, але не дуже охоче.
Потім ми знову ганяли м’яча, і я, звісно, запізнився додому, і мені влетіло од мами.
— Ти зовсім пустився берега! — сказала вона під кінець. — Зрадів, що татко поїхав.
Це мене найбільше образило: татка я дуже люблю. Весь вечір сидів непорушно у кріслі й думав про нього: як вони там із Ван-Геном? Продираються джунглями чи спускаються на плоту річкою?
Потім пішов у татків кабінет, глянув на карту. Спершу не помітив нічого, хотів уже був вийти, та зненацька на ній наче блимнула якась крихітна іскорка. Я аж дух зачаїв! Придивився пильніше — вогник! Один і другий…
— Ма-а! — закричав я щосили. — Ма-а!
Вбігла перелякана мама.
— Що сталося?
— Татка ось видно!
Мама так і кинулася до карти:
— Де?
— Та он, ти не туди дивишся!
Мама врешті побачила вогники. І тільки побачила — сльози з очей. Дивиться й плаче. Ну, чого б ото плакати? Тут радіти треба, що татка побачили!
Мама довго дивилася на вогники, що ледь помітно рухалися по карті. Ось вони зупинилися.
— Що це із ними? — занепокоїлася мама.
— Мабуть, зупинилися на ніч.
Мама глянула на годинник:
— Ай справді, вже пізно… Іди, Вітю, спати.
— А ти?
— Я ляжу тут, на канапі,
Я догадався одразу: мама і вночі не хотіла відходити од карти. І вранці, коли я іще спав, мама легенько поторсала мене за плече:
— Вітю, вставай: татко вже встав!
Я, як був у трусах, зірвався й бігцем до карти: два вогники вже рухалися вздовж невеличкої річки, що губилася в джунглях.
— Давно вони встали?
— Вже більше години.
Мама, певно, не спала всю ніч: стерегла татків сон.
— Ти ж, Вітю, снідай уже сам.
— А ти?
— Я вже поснідала. Мені треба бігти, бо я запізнююся на роботу. (Скільки пам’ятаю маму, вона завжди запізнюється. І годинник у неї постійно відстає.)
— Ти в лабораторію?
— А куди ж іще! — відповідає заклопотана мама: вона саме причісується.
Потім хапає сумочку, цілує мене наостанок і вибігав з кімнати. Я біжу до вікна, щоб подивитися на маму: вже на вулиці — строга, підібрана, на маму, якось і не схожа. Ось її наздогнала яскраво-червона машина, мама махнула рукою, машина зупинилася, осіла на землю: там було двоє венеріан. Один із них вискочив, відчинив дверцята, мама сіла — машина одразу ж піднялася над дорогою, трохи повисіла на місці, а тоді полетіла вперед.
Тепер я не побачу мами до пізнього вечора. Хіба що по відеофону.
Поснідав, став думати, що робити далі. Робити було що, варто лише свиснути Жорці, але мені захотілося побути самому. Раптом згадав: я ж пообіцяв таткові вести щоденник. Записувати все, що побачу без нього і що зі мною станеться.
