Женя і Синько - Віктор Семенович Близнюк

Вимкнув газ.

І вперше відчув себе абсолютно бездарним, коли спробував зшкребти ножем своє печиво. Борошно, виявляється, сплавилось з металом, скипілось, на тарілку падало щось потворне: зверху сире й липке, а знизу тверде й обвуглене, як жужіль.

Хто б подумав, що спекти хліб — така непроста церемонія.

Бен стулив докупи свого кулінарного виродка, добре намазав гірчицею, покропив лимонною кислотою і тільки взяв на язик, як сльози самі пробились з очей, і Бен подумав, що треба сходити в лікарню до діда, бо старий і ноги протягне, а його ніхто не провідає. Бо, власне, крім тирана й грабіжника Бена, немає в діда тут нікого з рідних.

Після борошна усі їстівні запаси в квартирі закінчились.

Ще два дні протримався Бен на телепередачах і на сирій воді. Й забредали йому в голову різні дивацькі думки: чи не краще було відправитись за Вадькою в колонію? Там хоч мав би гарантований пайок, це раз, а друге — оте «шкури!» висіло б зараз на комусь іншому, а не на ньому.

На п’ятий день, під ранок, приснився страшний і безглуздий сон: пустеля, Бена присипало гарячим піском, Бен умирає, а перед ним — ну перед самим носом, тільки руку простягти! — проїжджає свіжий рум’яний пиріжок на автоколесах, а за кермом сидить вона ж таки, Цибулько. Бен крикнув: «Жень!» — прокинувся і зрозумів: треба шукати щось їсти.

Насилу підвівся і, похитуючись від голодного шуму в голові, побрів на кухню. Ще раз понишпорив у тумбі. У верхньому ящику, де дідок складав свіжий хліб, булочки, батони, сайки, тепер вільно й просто лежала газета-підстилка. Витрусив газету, а тоді витяг і витрусив увесь ящик на стіл. Випало рівно сім крихт, сухих і твердих, як застиглий цемент. Відразу ж кинув їх у рот, і вони, продираючи горло, повільно і врочисто попливли в глибини голодного єства.

Бен став на коліна й, постогнуючи, облазив усю кухню — заглядав під стіл, під холодильник, умивальник, батарею. його пошуки виявились не марними: із-за плити викотив три пляшки з-під кефіру. Три пляшки — це капітал! Сорок п’ять копійок!

Так! Але щоб мати ці сорок п’ять копійок в натурі, треба плуганитись у молочний магазин. Більше того — треба помити запліснявілу склотару. Понюхав одну пляшку, другу: шпигнуло у ніздрі таким різким прокислим духом, що він аж чхнув. Нема дурних, подумав Бен. Щоб голодний чоловік тратив останні сили на чортзна-що? Може, й так вдасться підсунути.

Склав брудні пляшки у сітку і з нудною неохотою пошкутильгав у магазин, не уявляючи собі, які прокляття обрушить на його голову продавщиця, перш ніж прийняти оті нещасні три пляшки.

З магазину Бен вискочив як ошпарений, навіть не глянув, що за товар всучили йому взамін на склотару. Вже дома, коли вилив молоко у склянку, побачив: стоїть стовпчик прозорої синенької води, а зверху плаває якась біла, мікроскопічна флора — чи то інфузорії, чи туфельки. «Ну, аферистка!» — вилаявся Бен. — Видно, позавчорашнє підсунула!»

А втім, голод не тітка, перебирати добром не випадало. От тільки проблема: з чим пити прозору водичку? Ще раз обнишпорив тумбу і в найдальшому кутку знайшов дві трубочки макаронів. Глянув на них проти сонця — трубочки ясно просвічувались. А коли пожував їх, то здивовано хмикнув: ні солоне, ні солодке, навіть тістом не пахне. Наче пластмаса.

Він уявив, як зараз сидить за столом Цибулька, щоки з рожевими ямками, і ніс аж світиться, сидить обласкана батьками і наминає... котлети або борщ із пампушками.

Гірка сирітська образа здушила йому горло: «Ну де батьки? Чого вони застряли в Карпатах? Є у них син чи нема? Є у них совість?» Він жував схожі на скло макарони, запивав водою з інфузоріями і не здогадувався, що через п’ять хвилин, як тигр, кидатиметься по кімнаті, хапаючись за живіт. А потім до самого вечора не матиме змоги навіть виглянути на балкон — не до того буде.

А пізно ввечері, в темряві, сидячи на тахті, Бен пригадуватиме, які бутерброди він роздавав у дворі своїм підлабузникам. Ні, ви тільки уявіть собі: дід тонесенько нарізав хліба, а тоді — знов тоненько — намазував його маслом, а зверху клав кружечки ковбаси, а тоді ще хліб і ще ковбаси або голландського сиру. Чуєте? Збожеволіти можна! І ці делікатеси Бен роздавав кому? Панченкові і Родьці Зінчуку! На своїх харчах, можна сказати, вигодував донощиків і зрадників. Так, зрадників, бо тепер, після розвалу Бенової армії, вони перекинулися до запеклого суперника, до отамана з сусіднього двору — заїкуватого курця й гітаріста Шурика, до того самого Шурика, з ким Бен вів постійні війни. З’їсти центнер бутербродів, лащитись, зазирати тоді у вічі, а потім зрадити — ні, на таке здатні лише духовні пігмеї! «Шкури!» — сказав презирливо Бен, чомусь зовсім забувши, що цей ярлик і на нього був повісив Кадуха. Таким нехитрим способом Бен зняв із себе мерзенне тавро і перекинув його на своїх дружків.

Зрадили...

Бен умирав у гордій самотності й бачив картину, якою він приголомшить не тільки свій двір, а й увесь Київ. Серед білого дня, коли найбільше збереться народу перед будинком, Бен вийде з парадного, хитаючись від голоду й страждань, стане під стіною, заплющить очі і прямо в груди націлить дуло автомата. Замруть люди, захолонуть. Не встигнуть навіть ойкнути...

А Бен спокійно (але так, щоб чули всі) скаже:

— Хай знають зрадники, як умирають герої!

І випустить чергу в груди. Зойк, гам, натовпи людей, похоронна процесія до Байкового кладовища, Цибулька йтиме й розмазуватиме сльози, а всі ті, що колись образили, обдурили чи оббрехали Бена, хай тепер терзаються і згоряють від сорому.

Тричі на день розстрілював себе Бен. А це неважко йому зробити, бо він строчив собі в груди, не встаючи з тахти, під джазову музику «Спідоли». А коли на вулиці зовсім темніло, самотньо виходив у двір, забивався у глухий куток, де стояли