Женя і Синько - Віктор Семенович Близнюк
— Ну не треба, — сказав він перегодя. — Не сердься. То я так. Щоб ти не дивилась за тим довготелесим, що стрибає в кущі. (Тут Женя не витримала й чмихнула). А якщо правду казати, то я теж люблю твоє місто. Он дивись, — і він ткнув пальцем у тьмяно освітлений глухий завулок.
Там, на широкому п’ятачку, панувала тиша й безлюдність. А точніше сказати — над тією тишею і безлюдністю панував один хлоп’як. Він кружляв по колу на велосипеді, але ні — не просто кружляв. Він демонстрував найвищий клас пілотажу: літав із заплющеними очима, а руки широко розкинув у сторони й зовсім не тримався за руль. Ось він — з німим відчайдушним захопленням — зробив одне коло, друге, третє, і Женя спочатку не зрозуміла: чого він уперто, як тінь, кружляє на тому п’ятачку? І тільки потім помітила: на одному балконі, напівтемному, стоять дівчатка, вони поглядають униз, збуджено перешіптуються. Ага! То він перед ними (і для них!) демонстрував «сліпий політ»: як без руля, заплющивши очі, можна виписувати на клаптику асфальту ось такі, гранично круті «нулі» й «вісімки».
— Ух, молодець, одчайдух! — завовтузився Синько й сказав, що так тільки його дядько Синтюх Однозубий умів колеса виписувати. — Дай я стрибну, покатаюсь на багажнику, — попросив він Женю.
— Не треба! Гайда звідси.
— Всі ви такі! — знову набурмосився Синько. — Любите покомандувати! Такими, як я.
«Дурненький ти! — всміхнулась Женя й згадала, як Бен таємно крався за нею. — Не треба заважати. У них своя гра». У них — це вона подумала про віртуоза-велосипедиста й про дівчаток, що перешіптувались на балконі.
Пішли далі провулком. Ставало безлюдніше, тихіше.
У маленьких двориках де-не-де ще стрибали дівчатка, дограючи в класи; де-не-де стояли, підпираючи стіни, хлопці з гітарами; де-не-де під лампочками, які теліпалися на про-відках, сиділи діди-пенсіонери, оточені темрявою, і добивали «козла».
Женя повернула ще в один провулок. І ось на тлі вечірнього неба вималювався чіткий силует верхньої станції фунікулера. За ним щось починалося — глибоке, підсвітлене знизу, безмежне... Звідти несло прохолодою.
Так вони вийшли на Володимирську гірку. І коли наблизились до залізної огорожі, тут Синько ахнув.
Справді, оце була краса!
Гора, а під горою — Поділ, ціле величезне місто внизу на рівнині. Воно лежало в огнях, в міріадах вогнів, то розсипаних бісером, то розстелених стьожками, то скупчених живими гірляндами. Місто, повне вогнів, немовби пливло у весняну ніч, за Дніпро, в заповнені млою простори, звідки повівало річкою лугами, пущами.
Ні, що не кажи, а Київ — домівля, де народилася Женя. Місто — з усім напруженням і неспокоєм — живе в ній, у її снах, у її крові, і розлюбити його Женя не зможе.
Словом...
Словом, Синько шарпнувся, випорснув із рук і сторчма полетів по схилу. А Женя за ним, вона зраділа, що одягла не вихідне плаття, а стареньку кофту; вдвох покотилися крутим укосом, запищали, заборюкалися, і це були однакові чортенята, і однаково блищали в них очі — від захвату й дитячої радості.
А гора тихенько двигтіла, несучи на собі важке, багатотонне, гранітне, залите вогнями людське дивовисько — Місто.
Нареготавшись, вони заспішили додому.
Таким переляканим Женя ще ніколи його не бачила. Він затремтів, напружено витяг шию і, мало не плачучи, залепетав: «Моє бугальце, моє бугальце!..»
Сталося це зовсім несподівано. Вони дійшли до своєї Стадіонної і зупинилися — навпроти їхнього будинку, в глухому дворі, відбувалося щось гамірливе і незвичайне. Світило кілька потужних ламп, товпились люди, лунали гучні чоловічі голоси — можна було подумати, що знімають фільм. Але ні, Женя одразу вгадала: он бульдозер, то ламають старий Кадушин будинок, що пережив себе і давно стирчав неприкаяно між новими спорудами.
Бульдозер відповзав назад, розганявся й бив ножами відвалу в почорніле підмур’я будинку — з тріскотом, з вибухами сірого пилу рушилась трухлява дерев’яна хибара, а заодно, і паркан, і ворота, де любив спинатися Вадька Кадуха у знаменитій воротарській стойці. (Як збіглося! — здивувалась Женя. — Знесли старий «Комунар» і майже одночасно — це, останнє Вадьчине пристанище»).
Дівчина з оторопілим захопленням дивилась на веселе й завзяте руйництво, на те, як згрібає бульдозер порохняві дошки й цеглу, як зі скрегетом вивертає почорнілі, глибоко вкопані стовпи. «Диви, диви, падає!» — хотіла було сказати Женя про дах, що посунувся, боком з’їхав униз. Але не сказала, бо саме тоді й відчула, як затремтів Синько, зашарпався у неї в руках і здушеним голосом пролепетав: «Моє бугало! Моє бугало! Вон там!» Синько шарпнувся з несподіваною злістю, сердито; вирвався з рук і, наче підстрелений, застрибав через дорогу у двір, де валяли будинок. Те, як він вирвався і як бігом пошкутильгав у двір, спочатку спантеличило Женю. Потім майнула згадка: «Він казав же колись, що десь поблизу ховає свій родинний вогник, переданий йому від діда, і в тому вогнику — вся його сила й спритність, і що коли хтось розтопче його бугало, то Синько помре...»
Стурбована Женя й сама підступилась до Кадушиного двору, але далі не насмілилась іти: вся територія була огороджена кілочками з натянутим шпагатом (знак — «Обережно! йдуть небезпечні роботи!»), а крім того, серед цегли й ламаного дерева порядкували такі кремезні дядьки в парусинових робах (які аж блищали в промінні потужного світла), що страшно було туди й підступатися. І Синько... І Синька ніде не видно було, чи він кудись заліз у розвалини, чи вже побіг додому.
«Невже він придумав ховати свій вогник десь тут, коло Вадьки Кадухи?» — подумала Женя, і це їй здалося загадковим, не дуже розумним і не зовсім обачним.
Вона постояла, з ваганням позаглядала через натягнутий шпагат і спохватилась тільки тоді, коли глянула на високе нічне небо. «Ой! — крутнулась і швидше затупотіла у
