Пригоди Романа та його друзів на Дріоді - Валентина Іванівна Коляда

— Ну добре. А що ж ми скажемо вдома за рюкзак і кошик?

— А ми їх загубили. Сіли поїсти, потім залишили речі на тому ж місці і забули, де воно знаходиться, бо зайшли далеко у малинник, тому що скраю вже все визбирали і витоптали.

— Але ж малину ми мали збирати саме у кошик? — не вгавав часом трохи прискіпливий Роман.

— А ми його пошкодували, бо дуже вже гарний. У тебе в кишені знайшлась ця торба і нарвали туди, а кошик та рюкзак загубили. Але слухай, ти так себе поводиш, ніби ми у міліції на допиті і ти слідчий. Будь трохи легший на підйом, бо ж не всі такі терплячі, як я, — багатозначно промовила Тася і встала, обтрушуючи штани. Вони пішли до виходу з малинника. Та ледь минувши крайні пеньки зрубу, остовпіли. Біля виходу лежали всі їхні речі. Кошик з малиною та рюкзак були у їх числі.

— Ти щось розумієш? — штовхнула дівчинка брата у бік, та так сильно, що той аж скривився.

— Слухай, тебе та Дріода змінила до невпізнанності. Раніше твій штурханець я відчував, ніби на мене впала пір’їнка, а тепер гамселиш по ребрах, немов кувалдою.

— То ми сюди прибули лише у гості! — Тася раптом засмутилась, бо з радості трохи забула, що вони кудись літали.

— Я тобі забув сказати. Перед тим, як перекинути нас сюди, Зіб вийшов на зв’язок і повідомив, що поверне нас назад на Дріоду тільки для того, щоб дати домашнє завдання. І це вже буде зовсім ненадовго, може, на яких два їхні дні. І ти ж пам’ятаєш, що ми не попрощались з Харольдом, Заріною та іншими, а це дуже нечемно. Дивись, вони навіть переправили сюди наші речі, щоб ми не мали вдома проблем. І якихось там два дні ролі не грає, хіба не так? А дріодці можуть нас ще багато чому навчити, просто не треба втрачати з ними зв’язок. Ходімо.

І, підхопивши свої речі, діти попрямували до виходу з лісу. Пірат, зі стогоном, теж якось піднявся і пошкандибав позаду, зрозумівши, що нести його таки не будуть і треба якось своїми лапами.

Поволі наближався край села. Ось потяглись перші хати і скоро діти ступили на до болю знайоме та рідне подвір’я, на якому зараз нікого не було, лише з хлівця чулось мекання кози.

— Бабуся, мабуть, зараз доїть цю заразу, бо у полі вона не дається.

І справді, за хвилину з дверей вийшла бабуся Надія з дійницею у руках та пішла у кухню.

— Бабусю, ми вже є, — крикнув Роман, чомусь захотівши міцно обійняти стареньку, пригорнути до себе та розцілувати в обидві щоки. Але та, не виявивши абсолютно ніякого захвату чи здивування з приводу їхнього повернення, лише кивнула і промовила:

— От і добре. Зараз ми з Тасею спечемо пиріг з малиною, я вже насіяла борошна. А ти, Ромко, візьми-но гроші та біжи купи ванілі та кориці до пирога.

І вона, взявши з загорожі чистий слоїк, пішла у кухню процідити молоко.

Хлопець, схопивши гроші, помчав у місцеву крамничку.

— Тепер я завжди допомагатиму, а не сидітиму по півночі на горісі, а потім вранці не добудишся, і як я раніше міг так поводитись? Тепер слухатимусь з першого слова. Бабуся з дідусем вже старенькі і їм дуже важко, — шепотів дорогою Рома, відчуваючи у горлі тугий клубок невиплаканих сліз і пекучий сором за свою колишню поведінку. — Це, мабуть, політ на Дріоду так мене змінив, не інакше, — хлопець раптом зупинився, немов наштовхнувся на невидиму перешкоду. — Адже справді, звідти я повернувся зовсім іншим! А Тася навпаки — стала ще більш вередлива. А, може, то у неї просто перехідний вік, гормони і таке інше. — Він усміхнувся та пішов далі, коли раптом почув за спиною чийсь знайомий, але давно не чутий голос.

— Хлопче, а йди-но сюди, — то кликала їхня листоноша Оксана, стоячи на порозі поштового відділення, яке знаходилось навпроти крамниці. — Маю для тебе надзвичайно хороші новини. — Жінка повернулась та увійшла у приміщення пошти. Роман йшов слідом за нею і його серце мало не вискакувало з грудей, бо він вже здогадувався, що йому скажуть.

— То хто там у мами народився? — випередив хлопець тітку Оксану, коли жінка тільки-но відкрила рота.

— Дівчинка. Здоровенька, гарненька і така ж синьоока, як ти, пустуне.

— Я попрошу маму, щоб її назвали Оксанкою, — щоб зробити листоноші приємне та якось віддячити за хорошу новину, сказав Роман. Але йому й справді подобалось це чисто українське ім’я і він вже давно думав, як назвати хлопчика чи дівчинку, коли хтось народиться. Або й двох, а може, трьох, хлопець і такого не виключав. Широко усміхаючись, він забіг у крамничку та, обпікаючи усіх присутніх поглядом, що просто палав на його смаглявому обличчі, випалив:

— Мені кориці та ванілі, а ще у мене народилась сестричка Оксанка.

Місцевим жіночкам надзвичайно подобався цей синьоокий та дуже розумний, на їхню спільну думку, одесит, і вони, схвально захитавши головами, почали бажати маленькій та її матері і всій їхній сім’ї щастя, здоров’я і ще одну сестричку або братика.