Пригоди Романа та його друзів на Дріоді - Валентина Іванівна Коляда

— Ти ж моя рятівнице! А то сиджу і думаю, як маю йти босоніж.

— Та що там хвилюватись, наші предки влітку майже весь час ходили босі. Зате жили до ста років і були здоровіші, аніж ми зараз. Слухай, щось розповім, поки відходять твої ноги, — і вона з розгону вмостилась біля брата та, трохи відсапавшись, заговорила:

— Знаєш того журавля, що під лісом у нашому селі? Так от, недалеко від криниці, у крайній хаті живе старенький дідусь. Та ти мусиш його знати, — штурхнула дівчинка брата у плече. — Такий з довгою сивою бородою та завжди у білому картузі. Ну добре, не пам’ятаєш — то не пам’ятаєш. Так от, колись я, йдучи з лісу, сіла відпочити біля того журавля на лаву. А дідусь йшов по лозу і я зачепила його, спитавши, котра зараз година. Дідусь підійшов, бо, мабуть, недочуває і, сівши поряд, запитав, чия я. Я відповіла. Тоді він, як люди, що вдома не мають з ким поговорити, почав довгу розмову про навколишній світ та маловідомі людству загадки природи, про одну з яких розповів мені.

Виявляється, що у нас на стопі є рецептори прямого зв’язку з Землею, і тому надзвичайно корисно ходити босими ногами по вранішній росяній траві. Через ці рецептори наша мати — Земля передає нам свою силу, робить міцнішим наш імунітет. І ще, чому саме по вранішній? За ніч поверхня планети очищається від негативної енергетики і та, з очищеної Землі, роса дуже корисна. Нею можна змащувати рани, що довго не гояться, а також вмиватись. Від такої роси личко стає ніжним та рум’яним. От бачиш, які розумні та хороші у нас люди, особливо старі сільські.

— Бо у селі сильніший зв’язок із Землею та її природою, — підтвердив Роман. — І це, що ти розповіла, я вже неодноразово чув, про ці рецептори і вранішню росу оповідав мені наш дідусь Матвій.

— А мені ти не міг розповісти, — трохи образилась Тася і, надувши губи, відвернулась.

— Ну не сердься, я просто не надав цьому належної уваги і тому забув тобі розповісти. Треба вміти пробачати невеличкі негативні вади характеру, бо вони є у кожного з нас. Просто згадай таку мудру народну приказку: «Не видко під носом, а видко під лісом»!

Але дівчина ще сильніше надула губи і зашморгала носом, примруживши блакитні очі.

— Слухай, сестро, ти чомусь останнім часом стала такою плаксою, що аж страх бере. Зазвичай, це ти мене весь час скубала та підколювала, забула? Та я ж не плакав через такі життєві дрібниці, бо вже давно звик до твоїх ніжних шпильок. Але коли тепер тобі щось скажеш, ти відразу починаєш хлюпати носом. Що трапилось?

— Нічого, — чомусь тихо прошепотіла дівчинка, не повертаючи голови, — як там твої ноги, потроху відходять?

— Та ніби вже. Правда, сильно поколюють, але то вже пусте.

— Кажуть, що мокра кропива надзвичайно корисна, ні-ні, справді, — Тася, нарешті повернувшись, глянула на братові ноги, все ще червоні, але білі пухирці на них вже були не такі помітні, — нічого, здоровий та ще сильніший будеш. Йти можеш?

— Спробуємо, — і Рома, спираючись на руку сестри, почав помалу вставати.

— Головне, щоб зміг узутись. На, — вона подала йому сандалії, які хлопець почав натягати на ще припухлі ноги.

— Пам’ятаєш, «все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими». Ну що, пішли потихенько. — Тася взяла брата під руку і повела вздовж рову до широкого поля, що було попереду. За ним виднілась широка ґрунтова дорога, на яку невдовзі вийшли діти.

Роман кульгав все менше та менше, а згодом і зовсім закрокував рішучим широким кроком, що дівчина ледь за ним встигала. Пірат біг позаду, висолопивши рожевого язика та стиха повискуючи.

— Щось десь впізнаєш? Знайома місцевість? Мені, наприклад, ні, — намагаючись розширити крок, щоб встигати за братом, промовила Тася.

— Мені поки що теж, та пройдемо ще трохи далі, може щось-таки почне прояснюватись. Чогось же ми опинились саме тут? Що це не Одеса, я цілком упевнений, значить село, а ми ж не знаємо місцевість довкола нього, бо найдальше були хіба що у лісі, а то не він, часом, он видніється? Ніби щось знайоме, — і Роман махнув рукою за поле на темні пагорби, які, судячи по ширині його кроків, швидко наближались.

— Через п’ять хвилин зрозуміємо. Але брате, ти можеш просуватись хоч трохи повільніше? Я розумію, що то, мабуть, кропива додала у твої мужні довгі ноги стільки енергії, та змилуйся над своєю молодшою сестричкою (Тася була на кілька місяців молодша і справді вважала Романа своїм старшим братом).

Хлопець трохи стишив крок і, повернувшись до сестри, сказав:

— Можна було б і тобі влізти у той кущ, його вистачило б на двох. А ти лиш посміювалась з мене.

— Неправда, такого не було. Я навпаки старалась всіляко тобі допомогти, витягши спочатку тебе, а потім і твої капці, — зблиснула у відповідь білосніжними зубами Тася, бо понад усе на світі любила отакі їхні перепалки. — А й справді, ліс видається знайомим, чи то не у ньому знаходиться наш малинник, а з другої його сторони знаменита грибна галявина. Бачиш он того старого дуба? Ну точно — це наш ліс, бо дуб знаходиться скраю тієї галявини. А он тріснута надвоє, певне, від удару блискавки, гілка, а на ній вороняче гніздо. Це точно він,