Пригоди Романа та його друзів на Дріоді - Валентина Іванівна Коляда

— Бачите, то ніби зовсім просте яєчко. Але це зовсім не так. То початок життя — і вашого, і ваших наступних поколінь! В ньому ваше щастя, здоров’я, майбутні достатки та діти. Бережіть яйце та ховайте подалі від сторонніх очей, бо то є колиска вашого майбутнього. Скільки воно буде у вас знаходитись, стільки не матимете ні в чому недостачі!

І, розцілувавши щасливе подружжя, гість з низьким поклоном відійшов… а потім, за мить, ніби розтанув у повітрі.

— Хвилиночку, а хто він такий? Ніхто не пам’ятає? Хоч з якої сторони прибув, з якого краю?

Весільний батько відразу ж кинувся розпитувати, що то був за дарувальник. Дружка та дружба йому допомагали (за дружбу погодився бути друг Харольда Хью, а дружкою взяли родичку Заріни, доньку земляка Гунжі). Та ні серед гостей, що жили у Південній вежі, ані серед тих, хто прибув сьогодні вранці, ніхто його не пам’ятав. Пішли до вартових, що перевіряли всіх запрошених за списками, але гість був туди не вписаний.

— Дивина та й годі! Звідки він тут узявся? — питали один другого, та відповіді не було.

— Ні, це дуже цікаво! А головне, як той чоловік зміг пройти повз наших пильних охоронців? — не вгавав весільний батько, що вважав своїм обов’язком таки довести цю справу до якогось логічного кінця.

Та раптом із-за столу, з найдальшого кінця, почувся зухвалий сміх, від якого у поважного чоловіка волосся на голові заворушилось від заледве стримуваної злості. І все одно, коли він обернувся, з його очей посипались іскри.

— І що ти хочеш нам усім сказати своїм ідіотським сміхом? — грізно запитав весільний батько зухвальця.

Той, повільно вставши, всією своєю довгою худорлявою статурою піднісся над завмерлими від такої нечуваної поведінки гостями.

— Ви, мудроголові, не можете розгадати зовсім просту загадку, як цей чоловік сюди увійшов. А ви, часом, не бачили, як він звідси вийшов, га? — і знову на вустах чоловіка промайнула недоречна, на загальну думку гостей, посмішка. Але до такої його поведінки вже трохи притерпілись. Бо ж таки правда — загадковий дарувальник, якщо їх усіх не підводили очі, віддавши свої дари, з низьким поклоном, обличчям до молодих, відійшовши кілька кроків від стола, ніби розчинився у повітрі. Соромно, як вони могли про це забути.

Весільний батько, що був одним з найшанованіших та найповажніших гостей, з палаючим обличчям покинув залу і пішов у Південну вежу до своїх покоїв, подалі від ледь прихованих кривих посмішок.

— Увага, — знову пролунало над столами. — А коли гість вклонявся, ніхто нічого не помітив? — то почав говорити один з численних двоюрідних братів Заріни, яких вона пам’ятала ще маленькими, бо не бачила з добрий десяток років. Вони перестали бачитись відтоді, відколи Гунжі поїхав працювати до сера Джонатана.

Юнак, чорні очі якого горіли внутрішнім вогнем від розпираючої його здогадки, промовив:

— Та невже ніхто нічого не помітив? Як же це може бути? А сяйво довкола його волосся не бачили?

Всі гості почали стискати плечима. Може й бачили, та сприйняли його за відблиск від величезних яскравих ламп, що були розташовані скрізь та освітлювали столи майже денним світлом.

— Ні, то якраз не був відблиск від ламп на його блискучому волоссі. Бо відтінок був зовсім інший — не жовтий, а блакитний. І якби я не знаходився так близько від нього, теж би, мабуть, нічого не побачив. Я тепер здогадуюсь, що то був за гість! — провадив далі юнак, з ніжним рум’янцем на смаглявих щоках та легким тремтінням у довгих витончених пальцях.

Гості завмерли та, знову витягнувши шиї, почали дивитись просто у рот хлопця, що швидше за шанованого поважного старця, зміг розгадати цю головоломку.

Харольд з Заріною теж повернули до юнака голови та напружили слух, хоча це було робити зовсім необов’язково, бо навколо і так стояла мертва тиша.

— Ну говори, не муч, — не витримав старенький чоловічок з гострою сивою борідкою та головою, де-не-де вкритою пучками легкого білого волосся, перервавши занадто довгу паузу.

— А от саме те блакитне світіння навколо голови цього чоловіка і привернуло мою увагу. Я гадаю, то був посланець самого Творця — ангел! — і, промовивши ці слова, юнак переможно всівся та взявся за шматок смаженого фазана, ніби тільки що не сказав нічого такого незвичайного.

А понад столами спочатку пішов глухий гул і тихе посвистування і нарешті зала зірвалась від людських голосів.

— І справді довкола його голови було світіння! А подарував же що! Яйце життя, багатства та успіху та наказав берегти його як зіницю ока, — чулось з однієї сторони.

— А ви звернули увагу на його вбрання? У нас у такому не ходять!

Гість і справді був вбраний досить дивно, просто у коловороті весілля до його одягу не особливо придивлялись, і якби він так загадково не пішов, може, й узагалі не звернули б ні на нього, ні на його вбрання зовсім ніякої уваги. А воно складалось з легких білих штанів і такої самої легкої білої напівпрозорої тканини, що тільки трохи нагадувала сорочку. Взутий чоловік був у світлі ремінні сандалії.

— Ще такого не було! І чим саме вони заслужили? — шептались гості, готуючи слова, якими будуть вдома описувати решті родичів та всім знайомим цю дивовижну та надзвичайну подію в