Маленька принцеса - Френсіс Ходжсон Бернетт

— Треба почати негайно. Не будемо витрачати часу, — схвильовано відповів містер Керрісфорд. — У вас є якісь припущення, міркування…

Містеру Кармайклу не сиділось: він підвівся й заходився крокувати по кімнаті. На його обличчі відображалися задума й непевність.

— Що ж, можливо, — відповів він. — Не знаю, чи цінна ця думка, проте… Мені не дає спокою ідея, що спала на гадку, коли я їхав потягом із Дувра…

— Яка ідея? Якщо дівчинка жива, вона десь є…

— Так, справді, вона десь є. Ми вели розшуки в паризьких школах. Облишмо цей напрямок, а натомість пошукаємо в Лондоні. Ось, власне, моя пропозиція — пошукати в Лондоні.

— Тут багато пансіонатів, — мовив містер Керрісфорд. Він раптом стрепенувся, пригадавши дещо: — Між іншим, один пансіонат — просто по сусідству з нами.

— От з нього і почнемо, якщо вже він так близько.

— Ні, — сказав Керрісфорд. — Там є одна дівчинка, що зацікавила мене. Але вона навіть не учениця. Крім того, вона дуже смаглява — навряд чи донька бідолашного Кру мала б таку смагляву шкіру.

Можливо, саме цієї миті знову подіяли чари. Здавалось, що саме так і було. Що ж інше могло привести до кімнати Рам Дасса саме в цю мить, коли його господар вів розмову? Ласкар шанобливо поклонився, приховуючи в своїх темних, сяючих очах вогники захвату.

— Сагібе, — мовив він, — дівчинка прийшла. Дівчинка, яку Сагіб жаліє. Вона принесла мавпочку — бешкетниця втекла і по даху залізла на її горище. Я попросив дівчинку лишитись. Подумав, що Сагібу буде приємно побачити її та поговорити.

— А хто це? — поцікавився містер Кармайкл.

— Одному Богу відомо, — відповів містер Керрісфорд. — Та дівчинка, про яку я згадував. Прислужниця в пансіонаті.

Він махнув рукою Рам Дассові і звернувся до нього:

— Так, я би хотів її побачити. Приведи її.

Потім містер Керрісфорд повернувся до Кармайкла.

— Доки вас не було, — пояснив він, — я був на межі відчаю. Дні стояли похмурі й, здавалось, тягнулися безкінечно. Рам Дасс розказав мені про злигодні, в яких живе ця дитина, і разом ми вигадали романтичний план, як їй допомогти. Може, це було не надто по-дорослому. Та завдяки нашій вигадці я мав чим відволіктися. Але без допомоги спритного, безшумного жителя Сходу, Рам Дасса, цей план не спрацював би.

Тут до кімнати ввійшла Сара. Вона тримала мавпочку на руках — тваринка явно не збиралася злазити з її рук самотужки. Мавпочка тулилась до дівчинки і верещала. Сара розчервонілась від хвилювання — було так дивно потрапити до кімнати індійського джентльмена.

— Ваша мавпочка знову втекла, — промовила Сара своїм приємним голоском. — Минулої ночі вона пробралась до мого вікна. Надворі було дуже холодно, тож я вирішила її спіймати. Я б іще вчора принесла її назад — проте було вже надто пізно. Я знаю, що ви хворієте, тож не хотіла вас турбувати.

Індійський джентльмен затримав на дівчинці зацікавлений погляд утомлених очей.

— З вашого боку це було дуже завбачливо, — зауважив він.

Сара поглянула на Рам Дасса, що стояв біля дверей.

— Віддати мавпочку ласкарові? — спитала вона.

— А звідки ви знаєте, що він ласкар? — усміхнувшись, запитав індійський джентльмен.

— Я знаю, хто такі ласкари, — мовила Сара, передаючи мавпочку, яка пручалася. — Я народилась в Індії.

Індійський джентльмен миттю виструнчився і змінився на обличчі. Сару на якусь мить приголомшила така разюча зміна.

— Ви й справді народились в Індії? — вигукнув він. — Підійдіть сюди, — додав індійський джентльмен і простягнув дівчинці руку.

Сара підійшла ближче і простягнула йому свою ручку, адже їй здалося, що він хоче саме цього. Вона стояла нерухомо, лише її зелено-сірі очі зацікавлено спостерігали за його поглядом. Здавалось, ніби з індійським джентльменом щось відбувається.

— Ви живете по сусідству? — заходився розпитувати він.

— Так. Я живу при пансіонаті міс Мінчін.

— Але ви — не одна з її учениць?

На Сариних вустах ковзнула дивна посмішка. Дівчинка якусь мить вагалася.

— Я й сама до пуття не знаю, хто я, — відповіла вона.

— Чому ж так?

— Спершу я була ученицею, займала окремі кімнати, а тепер…

— Ви були ученицею? А що ж ви робите тепер?

Сара знову сумно посміхнулась.

— Сплю на горищі, поряд із посудомийкою, — сказала вона. — Бігаю містом, виконуючи доручення кухарки — роблю, що вона накаже. І викладаю для менших учениць.

— Кармайкле, спитайте в неї, — вигукнув містер Керрісфорд, відкидаючись назад на сидіння, мовби його раптово полишили сили. — Спитайте, бо я не можу.

Великий, добрий батько Великої Родини знав, як слід спілкуватись із дівчатками. Сара зрозуміла, що він добре знається на цьому, коли він заговорив до неї приємним, підбадьорливим голосом.

— А що ви маєте на увазі, коли кажете «спершу», мила дівчинко? — поцікавився він.

— Спершу, коли мене сюди привіз мій татко.

— І де ж ваш татко зараз?

— Він помер, — дуже спокійно промовила Сара. — Він втратив усі свої статки й нічого мені не лишив. У мене нема нікого, хто дбав би про мене й платив міс Мінчін.

— Кармайкле! — голосно скрикнув індійський джентльмен. — Кармайкле!

— Не треба її лякати, — поспіхом сказав йому містер Кармайкл упівголоса. А потім знову звернувся до Сари: — Тож вас переселили на горище й примусили стати служницею. Вийшло саме так, правда ж?

— У мене не було нікого, хто міг би про мене подбати, — пояснила Сара. — Я лишилась без грошей і без рідних.

— А як ваш батько розорився? — уривчасто дихаючи від хвилювання, спитав індійський джентльмен.

— Він не сам розорився, — відповіла Сара. Її цікавість із кожною миттю зростала. — Він мав друга, якого дуже-дуже цінував. І цей друг забрав усі його гроші. Мій татко занадто довіряв другові.

Індійський джентльмен схвилювався ще більше.

— Можливо, цей друг не хотів завдати шкоди, — промовив він. — Усе це могло бути просто помилкою.

Сара навіть не здогадувалась, як безжально пролунає її відповідь. Якби вона знала, то заради блага індійського джентльмена пом’якшила б свої слова.

— Але мій татко дуже страждав, — казала вона. — І це вбило його.

— Як звали твого батька? — спитав індійський джентльмен. — Скажи мені.

— Його звали Ральф Кру, — відповіла Сара, дещо стривожена. — Капітан Кру. Він помер в Індії.

Виснажене обличчя індійського джентльмена скривилось, наче від болю, й Рам Дасс кинувся до свого господаря.

— Кармайкле, — зітхнув хворий, — це та дівчинка! Та дівчинка!

На якусь мить Сарі здалося, що він ось-ось помре. Рам Дасс накрапав ліки з пляшечки і підніс йому до рота. Сара стояла поблизу й не могла стримати тремтіння. Вона зачаровано поглянула на містера Кармайкла.

— Про що… він говорить? — затинаючись,