Бабусі також були дівчатами - Євгенія Анатоліївна Кононенко

— Я ні в кого не закохувалася, — відповіла Ліза Алісі, — як можна було цілуватися?

— А звідки ти знатимеш, чи ти закохалася по-справжньому, якщо не цілувалася з ним? Треба цілуватися, інакше не підбереш собі доброго хлопця. Не треба опиратись, якщо він хоче! Не сподобається — більше не будеш із ним навіть поряд стояти! Не варто бути недотикою, бо можеш пропустити час!

Ліза не могла пояснити Алісі, що жоден хлопець і не пропонував їй цілуватися. Що в неї, відмінниці й олімпіадниці, не було шансу пізнати цей загадковий бік життя, де хлопці й дівчата… ах, Боже мій!.. Невже це колись станеться з нею, Лізою Лисюк? І що для цього треба робити? Адже її відмінні результати в навчанні, і навіть її світлина на обкладинці часопису «Молода еліта України» зовсім не сприяють тому, щоб якийсь хлопець кудись її запросив! Ось у їхньому класі нещодавно відгуляли день народження Славка Маренка, то її туди не запросили, хоча вдома б відпустили, Славко — онук відомого письменника. Ліза лише краєм вуха чула: гімназисти обговорювали, як класно було на тому дні народження! Певне, якісь дівчата вже й цілувалися з хлопцями, адже батьків Славка вдома не було, у розпорядженні гостей було все помешкання іменинника.

Спілкуватися з Алісою було важко. Вона могла зайти до кімнати Лізи, коли та вчила уроки, й додати звуку на її програвачі зі словами: хіба так слухають музику? Або почати танцювати поряд із Лізиним письмовим столом, абсолютно не переймаючись тим, що збила хід думок відмінниці. Іноді Ліза навіть думала: як добре було без неї. Виникала спокуса про все розповісти бабусі. Вона тоді відмовить Алісиній мамі. Нічого страшного, кілька днів вони робили собі на сніданок бутерброди, і ніхто від того не вмер, і навіть ніхто не захворів. Але Лізі було страшенно шкода Галини Андріївни, яка дуже старалася все робити в їхньому домі якнайкраще. Для неї справді було б катастрофою, аби бабуся вигнала їх із Алісою знову тулитися в родичів у прохідній кімнаті. А декілька ночей вони взагалі ночували в лабораторії у маминому інституті. То були страшні ночі, адже на вікнах не було фіранок, і скажений жовтий ліхтар світив просто на матраци в кутку, де вони спали. А до пів на восьму треба було вмитися та відтягти до підсобки ті матраци.

Алісин тато досить заможній. Не зовсім «новий українець», але схоже на те. Мама багато років не працювала, хоча й закінчила університет. Вона лише вела домашнє господарство.

Але радості в домі не було, бо батько був тираном, вимагав від мами бозна чого.

— На мене він уваги не звертав, — розповідала Аліса, — а з мами пив кров. Усе йому було не так. Твоя бабуся зі своєю вівсянкою й вітамінними напоями з шипшини — то просто ангел, порівняно з моїм батьком, якому то біфштекс із кров’ю, то курку по-осетинськи… А тепер він знайшов молоду п…паскуду, — відчувалося, що Алісі хотілося висловитися грубіше, копіюючи родичів, які співчували мамі, — та вигнав нас із мамою зі свого дому. Точніше, її, Алісу, тато не виганяв, але дівчина не хотіла лишатися з батьком без мами.

А мама пішла працювати лаборанткою в той інститут, де працювала Олина мама. Але ж там зарплатня дуже маленька, квартиру винайняти неможливо. Тепер у мами суд за частину майна, адже вона перебувала з татом у законному шлюбі, народила дочку, яка теж має право на житло. На суд потрібні гроші, які Галина Андріївна заробляє в них. Тож якщо Аліса з мамою виграють суд, вони матимуть якесь житло. Тоді вони з’їдуть із їхніх професорських апартаментів, із кімнати для прислуги. Але вони з Лізою неодмінно будуть бачитися. Адже вони тепер подружки.

З Алісою бувало неймовірно цікаво. Ніби читаєш книгу про зовсім незнайоме життя. Але було не лише цікаво. Іноді Аліса дратувала Лізу, з нею хотілося сперечатись, а Ліза не знаходила потрібних слів. Іноді ж Лізі просто хотілося побути самій, наодинці зі своїми книжками й зошитами. Бо ж супервідмінницею вона була не через шкільний кар’єризм, а через те, що любила вчитися. І вечорами глибоко занурювалася у свої думки, забуваючи, що в неї немає хлопця, що вона ще ні з ким не цілувалася.

А ще бентежило есе «Мій рід», яке ніяк не писалося, і навіть ідеї не виникали, як написати його небанально, нетривіально, без штампів… Однак приходила Аліса, якій вечорами не було чого робити. А сидіти з мамою в кімнаті за кухнею не хотілося.

— Що ти робиш? — питала Лізу нова подруга. — Завтра п’ятниця, чого ти сидиш за уроками?

— Я пишу есе «Мій рід» для одного часопису!

— Це для того, де ти вже отримувала премію? Який виставлено у вашій вітальні?

— Так…

— Ой, а можна я також напишу на цей конкурс? Може, і в мене вийде! Я багато знаю про своїх предків!

— А ти писала раніше есе на конкурс? — запитала Ліза. — То лише здається, ніби отак сядеш і напишеш. А насправді треба багато написати всякого, перш ніж надсилати матеріал на конкурс.

— У мене є один дуже розумний друг! Він вчиться в музичній школі й грає в студії «Театр ідей»! Він допоможе мені, якщо треба, виправить помилки. Ти мене пустиш на свій комп’ютер?

— Тато казав мені, що комп’ютер на те й зветься персональним, що за ним бажано, щоб сиділа тільки одна персона. Тут мої файли, їх навіть бабуся не читає.

— А твій тато — комп’ютерник?

— Він — доктор технічних наук.

— А твоя бабуся має звичку переглядати твої речі?

— Це робила Маруся. І, бува, розповідала бабусі. Але Маруся не вміла користуватися комп’ютером, який у мене від десяти років.

— А в тебе у комп’ютері листи від хлопців?