Бабусі також були дівчатами - Євгенія Анатоліївна Кононенко
Три дні Ліза навіть пропускала заняття в гімназії, сиділа біля недужої Марусі. Бабуся сердилася, ніхто не сприймав Марусиної хвороби всерйоз. Ліза виходила вранці нібито до школи, а потім верталася до хворої Марусі. Вони розмовляли, і Лізі було дуже цікаво. Страшно не було, бо ж Ліза не знала, що станеться за кілька днів. Вона довідалася так багато про свою родину, що навіть не знала, як же вона збиралася писати есе «Мій рід» для часопису «Молода еліта України» раніше, ще до цих розмов із Марусею. Бо ж дотепер усе спілкування чотирнадцятирічної Лізи й сімдесятидворічної Марусі зводилося до фраз на кшталт: «Ти вже поїла? — Марусю, я зараз їсти не буду, мені не хочеться! — Лізо, їсти треба тоді, коли подають!»
Коли Маруся померла, був ранок похмурого березневого дня. Маруся взяла свою онуку в других за руку. Ліза не знала, що все закінчиться через кілька хвилин. Маруся, здається, також не знала. То був найстрашніший і, разом з тим, як би моторошно це не звучало, один із найцікавіших моментів ще наразі короткого життя Лізи Лисюк. Стінний годинник у Марусиній кімнаті зупинився в мить смерті, о десятій годині сорок хвилин, — згодом бабуся забере його до своєї кімнати. Очі Марусі не закрилися. Вона так і лежала з розплющеними очима, поки не приїхав тато… Він уже викликав усіх, кого треба — швидку допомогу, ще якусь службу… Додзвонилися бабусі. Написали мамі електронного листа в Америку.
Отже, все, про що ми хочемо розповісти вам, сталося з Лізою Лисюк саме тому, що Маруся несподівано померла. Якби це сталося пізніше, нічого, про що йтиметься в нашій повісті, не відбулося б. Але Маруся померла, прохворівши тільки тиждень. Померла без страждань. Але пішла з життя так невчасно! І тому виникла необхідність запросити в дім Розумовичів-Лисюків Галину Олексіївну, а заодно і її дочку Алісу. Бо ж ніхто не мав змоги робити в цьому домі те, що робила Маруся. Ні бабуся Анастасія Георгіївна. Ні мама Ольга Іванівна. Ні тато Михайло Матвійович, якого бабуся на англійський манер іменувала Майклом. Ні вона сама, Ліза Лисюк, яку бабуся іноді називала Бетсі, — також на англійський манер.
Мама прилетіла з Америки на похорон Марусі. Пробула в Києві менше тижня. Вона не могла лишатися довше, адже на неї чекали американські студенти. Тепер вона напевне не прилетить зустрічати Новий рік — бо вичерпано ліміт поїздок додому. Але за цей час устигла зробити надзвичайно корисну справу. А саме, знайшла жінку, яка б наразі вела господарство в домі Розумовичів-Лисюків замість небіжчиці Марусі. Так сталося, що одна мамина знайома, лаборантка з їхнього інституту Галина Андріївна, мала не найкращий період у житті — розлучалася з чоловіком, тимчасово не мала де жити.
І була готова попрацювати хатньою господинею в домі, де б їй разом з її дочкою Алісою надали житло.
Родина зібралася у вітальні під портретом академіка Розумовича за круглим столом, де ще недавно покійна Маруся по вихідних накривала обіди й вечері — по робочих днях страви подавалися на кухні. Зібралися, поговорили й зійшлися на тому, що іншого виходу немає, треба надати Галині Андріївні з Алісою кімнату Марусі. Бабусі дуже не подобалося, що в їхньому домі буде ще й Аліса. Але мама пояснила, що саме через те, що їй буде де жити, Галина Андріївна береться допомагати їхній родині по господарству. А взагалі, терміново знайти хатню робітницю просто неможливо. Адже родина науковців не може запропонувати ті гроші, які платять «нові українці». Знайомі рекомендували Галину Андріївну як дуже порядну жінку, вона такою й виявилася. І з нею в дім Розмовичів-Лисюків прийшла Аліса, дівчинка того ж віку, що й Ліза. І з дивної дружби Лізи та Аліси все й почалося.
А тепер повернемося трохи назад і розповімо про помешкання Розумовичів-Лисюків. Бо ж київські будинки та київські помешкання мають так само цікаві історії, як і самі кияни.
Цей великий чотириповерховий будинок у центрі міста побудували ще до війни. На розі двох найкращих київських вулиць, неподалік від Софійського собору. То був кооперативний будинок науковців. Якщо не всі знамениті науковці та діячі мистецтва Києва, то принаймні половина їх мала квартири в цьому будинку. В ті часи, коли його зводили, у великих квартирах розкішних дореволюційних будинків здебільшого мешкало по декілька родин. А ті родини, які мали окреме житло, вважали, що живуть мало не в палаці, якщо мали квартиру з двох або трьох кімнат. У помешканні академіка Розумовича кімнат було значно більше: вітальня, кабінет господаря, спальня, окремі кімнати для обох дочок. І за великою кухнею — кімната для домашньої господині… Тут стояли ще довоєнні меблі. Під час окупації Розумовичі виїздили з Києва за Урал. А коли Київ було звільнено від нацистів, родина Розумовичів повернулася до своєї квартири, де розграбували посуд і речі. Але старі вишукані меблі стояли на своїх місцях. І родинні фотографії на стінах у важких рамах ніхто не забрав. Про це не раз розповідала Маруся маленькій Лізі.
Скільки Ліза пам’ятає себе, Маруся, старша із дочок академіка Розумовича, мешкала в кімнаті за кухнею. А молодша, Анастасія, власне, Лізина бабуся, зайняла кабінет батька. У ту кімнату ніхто не міг увійти, не постукавши. А коли бабусі не було вдома, двері замикали на ключ.
І коли бабуся їздила на конференції, кімната стояла замкненою. Маруся завжди мала клопіт вимітати гори пилу після тривалої відсутності бабусі Насті.
І Ліза має окрему кімнату. Невеличку, проте абсолютно окрему. Але Лізі не дозволяється замикати свою кімнату. Якщо не робиш нічого негарного, то немає й потреби ховатися. А як же бабуся? Вона робить щось негарне, тому й замикається? Доживеш до бабусиного віку, тоді й замикатимешся. Тоді й губи підмальовуватимеш, і велику зачіску ладнатимеш.
