Гуси-лебеді летять - Михайло Опанасович Стельмах
— Там тобі чогось треба?
— Ні, просто подивимось на борсучу нору, віднірки, на гніздо трясогузки, на джерело. Правда, заглянемо?
— Можна і заглянути, — погодився я, і ми, взявшись за руки, побігли до загороди.
Перелізши через потемніле вориння, спочатку підійшли до тієї черешні, на ягодах якої найбільше збиралося роси. І мені згадався погожий літній ранок, і тітка Василина, і її пісня, що так славно йшла між деревами.
Тепер черешня накинула на свої плечі багряну хустку й, здавалося, теж хотіла зрушити з місця й піти кудись, у свою дорогу.
— А ти нічого не чув про мою тітку Василину? — запитала Люба, торкаючись руками до накучерявленої кори черешні.
— Ні, може, щось недобре трапилось? — згадав, що Люба колись говорила про тітчиного сердитого чоловіка.
— От і не вгадав! — пожвавішало обличчя дівчинки. — Про неї і про її голос дуже гарно в газеті написали. Хто б тільки міг подумати, що про тітку в газеті напишуть.
— Таке врем'я, — сказав я словами дядька Себастіяна. — А що тепер Василинин чоловік робить: так само свариться, щоб вона на голос не принаджувала людей?
— Ні, він таким добрим став, хоч до рани прикладай, і все боїться, щоб тітка не поїхала співати у місто. «Краще, — каже, — мені співай, я тобі буду із усіх яєць гогель-могель колотити». І колотить! — задзвеніла сміхом дівчина.
На кисличці ми побачили осиротіле гніздечко, дно якого було підбите шерстю, а під кисличкою борсук залишив свіжі сліди.
— Частенько сюди навідується, ласоїд, — пригнулась Люба, вивчаючи химерну мережку борсукових слідів.
Біля нори ласоїда ми побачили купину сухого листя. Люба нагнулась до неї й сказала, що це так господарював борсук: він не якесь ледащо, а вже зарання, до холодів дбає про свою зимову постіль.
Отак до надвечір'я жебонів і жебонів струмком дівочий голос і потроху розмивав мою печаль. А надвечір'ям ми обоє — Люба спереду, а я позаду — сіли на коняку і поїхали додому. Під нами прокидався туман, а над нами падало й падало листя — золоті сльози осіннього лісу. Перед селом Люба сказала, що далі піде пішки.
— А чого їхати не хочеш?
— Бо не годиться, — засоромилася вона.
— Чого ж не годиться?
— Хтось із дітвори побачить і почне дражнити нас: молодий — молода. Є такі безсовісні.
Я зіскочив на землю, бережно зсадив Любу. Вона знову подала мені руку і самотньо сутінками пішла луговою стежкою. А я все поглядав у той бік, де ішла-зникала тоненька, мов горсточка, постать…
Сьогодні чогось наші ворота були відчинені навстіж. Може, хтось із гостей приїхав? Але ні худоби, ні воза ні на подвір'ї, ні в катразі. Я під'їжджаю до стаєньки, пускаю повід, а в цей час хтось позаду дужими руками піднімає мене вгору, а потім притуляє до себе.
І острах, і передчуття радості одразу охопили мене. Од всього цього я примружив очі, а коли розплющив їх, побачив незнайоме і ніби знайоме обличчя і знову примружився.
— Михайлику, не пізнаєш?! — все тісніше притуляє мене до себе високий широкоплечий чоловік в коротко підстриженими вусами.
— Ні, не пізнаю, — кажу я тихцем, і тепло-тепло стає мені на грудях цього дужого незнайомого і наче знайомого селянина. — Ви звідки будете?
— Михайлику, я ж твій тато, пізнавай скоріше, — радіє, печалиться і цілує мене чоловік. — Ну, впізнав?
— Ні.
— От тобі й маєш, — аж зітхнув чоловік, а очі його стають вологими.
Я пізнавав і не пізнавав свого тата. Десь, неначе з далекої темені, обзивався мені його голос, десь ніби я бачив ці очі, але де — не знаю. Одначе як гарно було пригортатися до цього чоловіка, що однією рукою притримував мої босі ноги, а другою — голову.
До нас підійшла усміхнена мати:
— Пізнав? — запитала вона батька.
— Та ні.
— Михайлику, дурненький, це ж твій тато! Чого ж ти мовчиш?
А я не знав, що сказати — жодне слово не спадало на думку. Отак, на руках, мовчазного, мене тато й вніс до хати, де тепер на скрині лежала шинеля, поставив на долівку, обдивився, засміявся:
— Та він у нас зовсім парубок, тільки, біда, говорити не вміє.
— Еге, не вміє! Ти ще не знаєш його, — дала свою характеристику мама.
— Тепер, напевне, взнаю, нікуди не дінеться… Ось я його завтра до школи поведу.
— Поведете? — стрепенувся я і зазирнув батькові у вічі.
— Авжеж. Хочеш учитися?
— Ой, хочу, тату! — охопив батька за ноги, а він чогось закліпав повіками і поклав руку на мою голову.
Побалакати з батьком нам не дали сусіди, їх одразу ж набилась повна хата, на столі з'явилися немудрі подарунки в пляшках, а мати поставила голубці з нового пшона і сушені в'юни, яких ми наловили ще з дідом, та й почалася селянська бесіда з нескінченними розмовами про землю, політику, загряницю і чи піде, чи не піде на нас Антанта війною, чи довго ще ходитимуть по лісах банди. Вже дрімаючи, я захопив у сон батькові слова:
— Нічого не вигорить у них, нічого! Коли не втримались на гриві — не вдержаться на хвості!..
Другого дня тато взяв мене, обстриженого, накупаного і зодягненого в нову сорочку і штанці, за руку і повів до школи. Коли дзвоник задзвонив на перерву й дітвора горохом посипалась із класу, батько підійшов до ставної русокосої вчительки, привітався з нею і нахилив голову в мій бік:
— Привів, Насте Василівно, вам свого школяра. Може, і з нього буде якийсь толк.
— Побачимо, — посміхнулась Настя Василівна, і посміхнулись її довгасті ямки на щоках. — Як тебе звати?
— Михайлом.
