Кінь і його хлопчик - Клайв Стейплз Льюїс

– Демоне, демоне, демоне, щезни! – заверещав Рабадаш, ніби його ріжуть. – Я впізнаю тебе, злого нарнійського демона, ворога всіх наших богів! Щезни – це кажу тобі я, нащадок самого Таша, непереборного та невблаганного, нехай він вразить тебе своєю блискавкою! Нехай нашле на тебе дощ із тарантулів та скорпіонів! Хай на порох розсиплються всі гори Нарнії!

– Стережися, Рабадаше, бо судна мить – чимраз ближче! Вона вже за дверима. А засув на дверях уже відсунуто.

– Хай упадуть небеса! – не вгамовувався принц. – Хай розверзеться земля під вашими ногами! Хай кров та вогонь знищать вашу дикунську країну. Нехай у ній не залишиться нічого, окрім вашої дикунської королеви, аби я за волосся притягнув її в наш королівський палац. Нехай ця собача донька…

– Усе, час настав, – мовив Аслан.

Рабадаш осікся на півслові та витріщив очі, побачивши, що замість того, аби страхатися його слів, усі чомусь сміються.

Саме в той час, коли Аслан сказав, що «час настав», а Рабадаш ще намагався всіх налякати, прядучи вухами, його вуха почали витягуватися й обростати шерстю. А поки всі думали та гадали, у кого саме вони бачили такі самі вуха, Рабадашеве обличчя теж змінювалося: по-перше, воно значно подовшало, по-друге – ніби набрякло; очі – ніби повилазили, а ніс – чи то запав, чи навпаки виріс так, що аж затулив обличчя, яке до того ж вкрилося сірою шерсткою. А слідом до землі потягнулися руки, а ще за мить принц стояв навкарачки, і ніхто й помітити не встиг, коли пальці його перетворилися на копита. Вбрання кудись поділося, замість нього була густа шерсть. Втриматися від реготу вже не міг ніхто: щойно Рабадаш, бризкаючи слиною, сипав прокльонами так, що аж закладало вуха, а тепер – вуха досі закладало, та замість Рабадаша волав звичайнісінький собі віслюк. Найжахливішим було те, що деякий час Рабадаш ще був у змозі розуміти, що відбувається, і тому віслюче волання деінде перемішувалося людськими словами.

– О-о-о, тільки не на віслюка! Хоча б на коня! Будь ласка! О-о-о, на коня! – Це були останні людські слова, що всі почули від Рабадаша.

– Слухай мене і слухай уважно, Рабадаше, – двічі повторив Аслан. – Справедливість не буває без милосердя. То й тобі не довіку лишатися віслюком.

Віслюк одразу ж настовбурчив вуха, та вийшло це так кумедно, що на обличчях мимоволі знов з’явилися усмішки.

– Ти закликав на допомогу Таша. Що ж, у храмі Таша і знайдеш ти зцілення. У день великого свята осені підійди до вівтаря Таша у головному храмі Ташбаана, і там, на очах у всього Ташбаана, спаде з тебе осляча шкура, і всі впізнають у тобі принца Рабадаша. Та на все своє життя запам’ятай: якщо відійдеш ти від храму далі, аніж на півдня дороги пішки, знов обернешся віслюком. І вже тоді тобі ніщо не допоможе.

Запала тиша. А за мить усі перезирнулися, ніби щойно прокинулися і тепер ніяк не могли второпати, що то було. Аслан щез так само несподівано, як і з’явився, лише в повітрі залишилася світла смужка, та на траві сріблилася роса, а серця нарешті сповнилися спокоєм та радістю. Отже, він таки був, і був не у мріях, а наяву. Втім, живим доказом цього перед ними стояв віслюк.

Король Лун (мабуть, найдобросердіша людина з усіх присутніх), побачивши колишнього ворога в такому скрутному становищі – в ослячій шкурі, одразу ж кинув гніватися і навіть спробував знайти слова розради.

– Ваша королівська високосте, – мовив він, – мені дійсно прикро, що все зайшло так далеко! Та прошу вас завважити, що ніхто в тому не винен, окрім самої вашої королівської високості. Зі свого боку, ми готові зробити все, від нас залежне, аби якомога швидше доправити нас до Ташбаана, де на вас чекає… е-е-е… лікування, що його призначив Аслан. До того ж ми беремо на себе зобов’язання, пов’язані з доправлянням вас морем у найліпших у вашому теперішньому становищі умовах: найкращий суховантаж, обладнаний для перевезення худоби, свіжа морква, будяки тощо.

Віслюк заволав так, що всі поглухли, а потім спрямував добре розрахований удар задніми копитами просто в охоронця, який заґавився, від чого одразу стало зрозуміло, що від цієї пропозиції принц залишився не в захваті.

Аби закінчити історію про Рабадаша, про якого й без того сказано достатньо, ми нагадаємо про те, що сталося з ним далі, лише кількома словами. До Ташбаана, як і було обіцяно, його доправили морем належним чином у належний час, аби він встиг до свята осені до вівтаря у храмі Таша, де він знову обернувся на людину. А свідками тому чудесному перетворенню були чотири чи п’ять тисяч прочан, і тому замовчати таке диво було аж ніяк неможливо, і чутки про нього розповзлися по всьому Остраханству. Після такого чудесного перетворення та після смерті старого тісрока, саме Рабадаш успадкував трон, ставши наймиролюбнішим тісроком за всю історію Ташбаана. Чому так вийшло – ніхто й гадки не мав, і лише сам новий тісрок знав усю правду.

Ходити в далекі походи (за півдня пішки від Ташбаана) він не наважувався, а ганяти у походи таркаанів – теж, бо врешті-решт, здобувши військової слави (звісно, його коштом), вони могли повернути зброю проти нього – саме так скидали майже всіх попередніх тісроків. Ось чому, хоча перш за все він думав про себе самого, усі сусіди Остраханства нарешті зітхнули з полегшенням. У самому Остраханстві люди теж почали дихати вільно і навіть (за часів його влади) називали його не інакше як Рабадаш-Миротворець. Та вони не забули, що до того, як стати тісроком, він був віслюком, тому після його смерті його нерідко називали й так: Рабадаш Великий і Вухастий. Тож, якщо ви захоплюєтеся остраханською історією і пошукаєте посилання на тісрока Рабадаша (краще це робити у місцевій бібліотеці), то шукати його треба саме під цим прізвиськом. І що цікаво: і понині якщо хто-небудь в остраханській школі накоїть щось таке надзвичайно дурне, то його неодмінно назвуть «Рабадашем Другим». Тепер ви знаєте чому.

В Анварді ж усі були тільки раді позбутися принца. Щойно його відіслали додому, як того ж вечора почалося свято: на лузі перед замком були накриті столи, на яких мерехтіли сотні ліхтариків, і тривав той бенкет цілу ніч. Вино лилося рікою, дзвеніли жарти, й історії змінювали одна іншу. У розпал свята всі зробили велике коло, у яке став менестрель у супроводі двох скрипалів. Аравіс та Кор приготували себе до невимовної нудьги, бо єдина поезія, яку вони до того чули, була виключно остраханська (якщо ви теж її чули, то ви їх зрозумієте). Та всупереч їхнім