Пригоди Романа та його друзів на Дріоді - Валентина Іванівна Коляда

— Чесно? Щоб ніколи-ніколи ніде не було війни, не плакали діти, щоб усім вистачало їжі та води, і всі сироти знайшли батьків. Та ще щоб ніхто не страждав від болю, а від усіх хвороб винайшли ліки і вони були доступні всім без винятку, — відгукнувся Рома, що, притиснувшись до гілки, сидів у своєрідному гамаку, сплетеному самою природою. Зошит з розрахунками лежав у нього на колінах і хлопець, підсвічуючи собі ліхтариком та висунувши кінчик язика, щось швиденько туди записував.

— А знаєш, що б я загадала? — Тася примостилась на розгалуженні двох широких гілляк. — Я б загадала, щоб люди видали такий закон, який би забороняв убивати тварин та птахів і навіть ловити рибу.

— Але ж тоді риби розвелося б стільки, що вона би витіснила собою воду!

— Неправда! Я читала в одному науковому журналі про природний відбір, де самі риби поїдають зайвих риб, а, приміром, у вовчій зграї найсильніші задирають найслабших.

— Але ж це теж жорстоко!

— Може й так. Але природа саморегулююча і зовсім не потребує втручання людини. Від цього вона тільки страждає.

— Знаєш, як на Чукотці відбирають найсильніших собачат, що потім зможуть йти в упряжці? Відразу після народження викидають всіх на мороз. Котрі приповзуть назад до матері, тих і залишають, а решта, слабші, замерзають.

— Звідки ти це знаєш?

— Слухай, я теж, може, хоч трохи на чомусь розуміюсь, — огризнувся Рома, зручніше вмощуючись у гамаку.

Тася, замовкнувши, погладила брата по плечу. Дівчинка ніколи на нього не ображалась, бо знала, що хлопець має такий характер, що, якщо і скаже щось образливе, потім буде гірко жаліти, заглядаючи в очі, як побитий собака, і соромлячись просити пробачення.

А Місяць все плив над Землею, кидаючи з висоти невидиме проміння й, іноді, заходячи за хмари, створював довкола мерехтливе світіння. Тася з Ромою, дивлячись в небо, все старались збагнути його таємницю, точніше, таємницю того, що ховалось позаду постійного супутника нашої планети, та дивний погляд дівчини, що несе воду.

— Слухай, Тасю, а Місяць, напевне, був колись закоханий у цю дівчину.

— І вона теж дуже його любила, тому, назавжди покинувши батьківську хату, полинула вгору та й припала до коханого. Її образ так і залишився на його тлі, але дівчина завжди з сумом дивиться на рідні простори, поміж зелених гір відшукуючи рідну хату, — підтримала Романову легенду замріяна Тася.

— І ця дівчина, напевне, українка. Дивись, вона у плахті та віночку.

— Або ж росіянка чи білоруска. У них теж коромислом носять воду.

— Добре, спускаймось надолину, бо через нас бабуся не засне, — і хлопець першим, з мавпячою проворністю, почав злазити, допомагаючи при цьому сестрі.

Опинившись внизу, діти, стараючись поводитись тихо, прослизнули у хату та повкладались спати.

А Місяць, тихенько зітхнувши, ще яскравіше засяяв в небесних просторах.

Тася прокинулась від того, що волохатий джміль бився у вікно, біля якого вона спала. Дівчинка з хрустом потяглась, та, зіскочивши з ліжка, швиденько одягнулась і, взувшись у блакитні босоніжки, вибігла надвір.

Сонце сьогодні ховалось за хмарами, лише зрідка кидаючи на землю скупий промінчик. Пірат радісно гавкав, ганяючись за мухами, що роєм кружляли над його головою. Побачивши Тасю, він круто змінив свій віраж та кинувся дівчинці під ноги.

— Що, Пірате, може хоч сьогодні буде трохи легше дихати, як ти думаєш? — і вона, нагнувшись, полоскотала собачку за вухом.

Зраділе цуценя перекинулось на спинку, підставляючи Тасиним пальцям ще й живіт.

— Ох ти ж хитруне, — дівчинка присіла і почала гладити та лоскотати ніжно-рожеве, вже чимось щільно набите, Піратове пузо.

— Може, підете сьогодні по малину? — з-за рогу вийшла бабуся, несучи у решеті стиглі вишні, — напевне, не буде такої спеки, як учора. Зваримо варення, буде взимку до чаю. Ну то як, йти будити Ромку?

Тася знизила плечима, добре знаючи братову нелюбов до раннього вставання.

Та, на її подив, той, кого мали піднімати довгими умовляннями, сам з’явився у дверях, широко позіхаючи та чухаючи спину.

— Тобі, хлопче, треба буде увечері змастити плечі свіжою сметаною, а то скоро шкіра злізе. Цілий день смажишся на сонці, — і бабуся, промовивши це, протислась повз нього у двері.

— Чуєш, про що просять нас сьогодні? Піти до лісу по малину. Ти як на це? Особисто я — за.

— Треба подумати. Що у нас заплановано? Та ніби нічого такого термінового. Можна й сходити, — і Роман, торкнувшись великим пальцем ноги Піратового носа, пішов за хату вмиватись.

З кухні полинули пахощі свіжовипечених млинців, що їх дуже добре вміла готувати бабуся Надія. Були вони тоненькі та рум’яні, з відчутним присмаком меду.

Певне, ті пахощі дісталися й Романа, бо він