Пригоди Романа та його друзів на Дріоді - Валентина Іванівна Коляда

Дівчинка спочатку не звертала уваги на братові захоплення, а потім, коли вони разом приїхали до Максима і Тася побачила через потужний телескоп метеоритний дощ, її здивуванню та радості не було меж. Тася навіть якось згодилась поїхати з хлопцями за місто, але трохи тоді застудилась і надалі відмовлялась.

І от знову вона разом з братом приїхала у село, де спостереження за двійником Місяця увійшли у нову фазу.

Попоївши та помивши посуд, Тася вийшла на ґанок і по бачила Романа з собакою, які, сидячи рядочком, замріяно вдивлялись в блакитне безхмарне небо. Було після першої, сонце немилосердно пекло. Зморена спекою велика муха непорушно завмерла на лаві біля Пірата. Дощу не було вже понад місяць, і, щоб зберегти залишки вологи, листя позгорталось, а на деяких деревах обернулись ребром до денного світила.

— Ромо, йди візьми картуз, бо отримаєш сонячний удар, — гукнула дівчинка брата.

Той здригнувся та закліпав очима, ніби щойно прокинувшись. Потім, спроквола підвівся і пішов у хату надягти білого картуза, що презентував йому дідусь. Пірат з мухою залишились сидіти далі.

— От, лишенько, але й пече, — зітхаючи, зійшла сходами бабуся Надія. — Хоч би не нашкодило огіркам, бо стануть гіркі. Ходи, Тасю, наламаємо свіжого гілля та затінимо помідори і перець. Хоч би скоріше вечір та напоїти сердешних. Ромко, гайда з нами. Будеш носити гілля на грядки.

Хлопець, у картузі, що ледве тримався на його пишному волоссі, вибіг з хати і вони, втрьох, попрямували до жеботливого струмочка, який тік внизу широкого городу та був увесь зарослий вербами і ясенами.

— Давай, дівонько, висмикуй засохлі гілки, а ти, хлопче, не дрімай, ще встигнеш на свого горіха. Затіняй бідолах. Та старайся добре прикрити.

Наламавши великий оберемок, вони швидко затінили помідори і перець, які вже почали потроху достигати. Кущі виглядали ще досить гарно, хоч деякі нижні листочки пожовкли.

— Нічого, потерпіть трішки, через кілька годин дідусь Матвій влаштує вам душ, — втішала рослини добросердна Тася.

Вона вважала, що все, що є у природі — живе, і що його, так само, як і людей, болить. Воно плаче і сміється, тому дівчинка старалась ніяким чином нічого не образити та не завдати й крихти болю. Коли торік Роман хотів розворушити мурашник, щоб подивитись, як збудований дім працьовитих комах зсередини, вона ледь не побила хлопця палицею, якою він збирався влаштувати нещасним створінням Армагедон.

— Як же ти не розумієш! Їм також боляче і страшно. От якби прийшов велетень та засунув у твою квартиру чи дідусеву хату палицю, потрощив там усе і вигнав тебе з дому, тобі було б добре? Мовчиш? От мовчки і відійди від них.

І, відібравши у хлопця палицю, відкинула її геть.

З тих пір і Роман, побачивши де жука чи павука, що поспішали у своїх справах, старався не наступити ногою. Йому тепер ставало шкода рибу, яку сітками виловлювали на місцевому ставку, та, зі слізьми на очах, віддавав бабусі курку, що його примушували її ловити до недільної локшини. Одного разу, побачивши, як бездушні господарі на повній швидкості викинули свого старого собаку і той потім цілий рік чекав їх повернення на тому ж місці, Роман потім цілий тиждень носив на руках Пірата, що радісно скавчав, не знаючи, з якого дива таке щастя, та цілував його, куди бачив.

Надвечір спека почала спадати. Роман з дідусем Матвієм увімкнули помпу і з шланга полили спраглий город. Пониклі за день рослини на очах розправлялись та оживали. Краплини води, що скочувались по листю, бриніли та сяяли всіма кольорами веселки. Довгасті кабачки і величезні гарбузи, лежачи поміж широкого листя, полегшено зітхали і щиро раділи живильним струменям води, що ігристим дощиком вдаряли в землю та відразу ж проникали до стомленого спекою коріння.

— Гей, як чудово, як добре та радісно жити, коли господар напоїть нас, — гомонів корінь до кореня і підморгував до сором’язливої червонощокої моркви та роздутої поважної цибулі.

А Сонце, ніби розуміючи, що його надмірна увага трохи шкодить довколишньому світу, вогняним колесом котилось до обрію. Ось залишився тільки краєчок і скоро прохолодна ніч зачарувала всіх довкола. Тільки де-не-де гавкав собака чи спросоння скрикував якийсь птах.

На болоті раз-по-раз починала кумкати жаба і скоро цілий хор банькатих кумась розлився понад левадами.

— Оце, дітки, на дощ. Чуєте як галасують? І ластівки нині низько літали. Йдіть вже лягати спати, перша година ночі.

Бабуся прочовгала по доріжці та, хляпаючи стоптаними капцями, піднялась сходами на веранду, зрозумівши, що ніякими умовляннями не зажене онуків в хату, та ще й у таку казкову ніч.

Діти знову видерлись на горіх, поспостерігати за мовчазним супутником Землі, що, уповні, пропливав просто над їхніми головами.

— Тасю, а ти знаєш, що коли Місяць повний, можна загадувати бажання. Кажуть, обов’язково збудеться. Тільки треба його прокричати на увесь голос.

— І що б ти загадав?