Провалля і маятник (Збірник) - Едгар Аллан По
Кут погойдування маятника ідеально збігався з довжиною мого тіла. Я побачив, що півмісяць був розташований так, аби рубонути мене в ділянці серця. Він черконе тканину балахона, потім повернеться, повторить удар знову і знову. Попри неймовірно широку амплітуду (щось близько тридцятьох футів) і силу його коливання, за кілька хвилин він лише попсує балахон. Ця думка змусила мене зупинитися.
Я не насмілювався піти у своїх розрахунках далі. Зосередився на ній з упертою зацікавленістю, ніби таким чином міг зупинити рух криці. Змусив себе сконцентруватися на звукові, з яким півмісяць розріже одяг, на особливому хвилюючому відчутті, що охоплює нас, коли роздирається тканина. Я думав про такі несерйозні речі, аж доки не почав клацати зубами.
Лезо йшло вниз. Я зазнавав шаленої втіхи, протиставляючи швидкість вертикальних і горизонтальних коливань. Праворуч — ліворуч — далеко і широко — пронизливе скавчання проклятих душ — скрадливий поступ тигра (у моєму серці). Я то реготав, то завивав, залежно від того, яка думка ставала панівною.
Вниз, невблаганно вниз! Маятник гойдався за три дюйми від моїх грудей. Я боровся, щоб звільнити ліву руку. Вона була незв’язана лише від ліктя до долоні. Я міг із великим зусиллям дотягнутися до таці, але не далі. Якби я розірвав попругу вище ліктя, то спробував би зупинити маятник. Хоча з таким самим успіхом можна зупиняти лавину!
Вниз, безупинно, невідворотно вниз! Я задихався. Я конвульсивно відхилявся від кожного помаху. Очі мої стежили за його круговими рухами вбік і вгору з палкістю найбезглуздішого відчаю, спазматично заплющувалися при вертикальних помахах. Хіба змалюєш це словами! Все тіло корчилося від думки, як гострою сяючою сокирою вдарить той механізм по моїх грудях. Надія змушувала нерви тремтіти і тіло здригатися. Це була надія — та надія, що перемагає страждання, та, що приходить до засуджених на смерть навіть у підземеллях інквізиції.
Я бачив, що за десять чи дванадцять коливань лезо торкнеться балахона. Глибокий і спокійний відчай охопив мій дух після цього відкриття. Я міркував — уперше за багато годин чи, може, й днів. До мене дійшло, що попруга, що оповивала мене, була доволі незвичайною. Мене зв’язали одним ременем. Перший перпендикулярний доторк гострого як бритва півмісяця до будь-якої частини розріже її і за допомогою лівої руки я зможу розв’язатися. Та у якій страхітливій близькості буде від мене криця! Яким жахливим — наслідок найменшого поруху! Ба більше, хіба можливо, щоб любителі тортур не передбачили і не підготувалися до такої можливості? Чи є вірогідність, що пута охоплюють груди в полі досяжності маятника? До смерті боячись, що моя слабка — і схоже, остання — надія буде марною, я звів голову, щоб поглянути на груди. Попруга міцно оповивала все тіло, та була поза досяжністю руйнівного півмісяця. Не встиг я опустити голову, як у ній промайнула незавершена ідея про те, як звільнитися, про яку я згадував раніше. Я побачив її цілком — малоймовірну, майже божевільну, нечітку, але завершену. З відчайдушною нервовою енергійністю заходивсь я втілювати її в життя. Багато годин поспіль підлога поруч із моїм ложем буквально кишма кишіла пацюками. Вони були голодні й нахабні, їхні червоні очі поїдали мене, ніби тільки й чекаючи миті, коли я перестану ворушитися. «До якої їжі, — подумав я, — звикли вони у колодязі?»
Попри всі намагання запобігти цьому, вони зжерли майже все м’ясо, лишили тільки шматочок. Я весь час махав рукою, та врешті те перестало їх відлякувати. Ненажерливі тварюки частенько заганяли гострі зуби в мої пальці. Я старанно змастив пута, там, де міг дотягнутися до них, масними залишками їжі і, забравши руку з підлоги, завмер.
Спершу така зміна — припинення будь-якого руху — приголомшила і налякала голодних тварюк. Вони насторожено відбігли назад, чимало з них повернулися в колодязь. Та це тривало тільки мить. Я недаремно розраховував на їхню ненажерність. Побачивши, що я не рухаюся, два-три найхоробріші пацюки принюхалися до попруги. Схоже, це стало сигналом для загальної атаки. З колодязя примчали свіжі війська. Вони вилізли на мене й почали гасати туди-сюди. Постійні коливання маятника їх не турбували. Уникаючи його ударів, вони заходилися коло попруги. Вони топталися по горлу, холодні писки торкалися губ; я майже задихався від тієї юрми; огида, для якої немає в світі годящого слова, наповнила моє нутро і холодною липкою рідиною залила серце. Та я усвідомлював — ще одна хвилина — і мета буде досягнута. Я виразно відчував послаблення пут. Знав, що їх уже перегризли в кількох місцях, і лежав спокійно, сповнений нелюдської рішучості.
Не помилився я в розрахунках, немарно терпів. Нарешті я відчув, що звільнився. Пута тоненькими стрічками звисали донизу. Але удари маятника доходили до грудей, вони вже розітнули балахон, розпанахали полотно під ним. Два нові помахи — і настав момент звільнення. Я кивнув рукою, мої рятівники сполохано помчали геть. Виваженим рухом я повільно вислизнув із пут і відкотився від смертоносного леза. Принаймні на ту мить був я вільний.
Вільний! У лапах інквізиції! Не встиг я спуститися з жахливого дерев’яного ложа на кам’яну підлогу в’язниці, як рухи пекельного механізму припинилися, він поповз угору, покірний невидимій силі, і заховався у стелі. Урок глибоко вразив мене в самісіньке серце. Звичайно, за кожним моїм рухом спостерігали. Вільний! Я врятувався від одного виду загибелі, щоб пережити ще жахливіші тортури в інший спосіб. Із такою думкою я нервово забігав очима по залізних
