Місто Тисячі Дверей - Володимир Костянтинович Пузій

— Що? — здивувався Фімка. — Це ваш король має таке ім’я — Мольяр? Як у француза одного — тільки того, здається, Мольєром звали.

— Та ні, — засміявся господар. — Просто... Але давай я розповім усе по порядку. Давним-давно жив собі звичайнісінький маляр, який всією душею любив свою справу — фарбувати. За що б він не взявся, все перетворював на диво. Навіть звичайнісінький паркан — і той одного разу так розфарбував, що він зазеленів і вкрився квітами! Слава про того маляра долинула до королівського палацу. І ось одного дня покликав його до себе король, щоб маляр пофарбував палацові стіни і побілив стелю. Звичайно, маляр поставився до завдання творчо, тому невдовзі на стелі у короля синіло небо і пропливали хмаринки, а стіни перетворилися де на густий ліс, де на безкрайній степ.

А коли маляр закінчував розмальовувати тронну залу, туди зайшла надзвичайно вродлива дівчина. Певна річ, маляр миттєво закохався у неї. «Намалюй мені щось», — попросила дівчина. І маляр намалював на стіні троянду, яка відразу ж розквітла, сповнюючи все навкруги дивовижним ароматом. Бо у цю троянду маляр вклав свою душу. Побачивши квітку, дівчина здогадалася про його почуття і зізналася, що давно вже спостерігала за ним та за тим, як він малює свої чудові картини, і — теж закохалася в нього.

Та, на лихо, дівчина ця була принцесою, і її батьки (особливо мама, колишня піратка з нестерпним характером) ніколи не дозволили б їй одружитися з маляром, нехай і напрочуд талановитим. І не знайшлося на всій землі місця, де могли б маляр із принцесою сховатися від її батьків, адже ті — король і королева, тож відшукали б їх скрізь.

Саме тоді сталося диво: маляр так сильно забажав створити місце, де їх ніколи б не знайшли, що своїм пензлем намалював відчинені двері, а за ними — місто. Наші Охи.

Вони втекли сюди вдвох з принцесою і залишилися тут жити. От тільки виявилося, що в місті, крім них, нікого немає (ті єдині — перші — Двері маляр зафарбував, щоб слуги короля не змогли їх знайти і повернути назад). Через деякий час маляр із принцесою занудьгували. І тоді він вирішив намалювати Двері в інші світи, щоб звідти приходили їхні мешканці й оселялися в місті. Так воно і трапилося. Невдовзі тут почали збиратися ті, хто не міг або не хотів жити у власних світах. А маляра вони обрали своїм королем — адже ніхто краще за нього не знав міста; до того ж принцеса обіцяла допомогти своєму чоловікові в нелегкій справі царювання. Відтоді й почали його називати Королем-Маляром. Багато часу він проводив, мандруючи вуличками нашого міста з пензлем у руках і розбудовуючи — розмальовуючи — його.

— А де він тепер? — зачудовано прошепотів Фімка. — 3 ним можна зустрітися?

— На жаль, проживши кілька років у нашому місті, принцеса засумувала за рідною домівкою. Бо вона ж любила свого тата, хоча той був, між нами кажучи, добрячим самодуром, та й маму-піратку вона теж любила. Принцеса попросила чоловіка, Король-Маляр знову намалював Двері і вони удвох вирушили на гостину до її батьків.

— І їх кинули до буцегарні?

— Та ні! Минуло багато років, і тамтешній король давно вже не сердився на свою дочку, а тільки сильно сумував за нею. Вони погостювали в батьків принцеси, а потім Король-Маляр і його дружина вирушили у мандри іншими світами.

— А як же місто?

— Вони обіцяли згодом повернутися. А поки, сказав Маляр, місто і саме чудово впорається, адже Охи досконало опанували мистецтво самоврядування. За порядком у місті повинні були наглядати Порядники, хоча більшість проблем городяни вирішували самотужки, а Порядники опікувалися переважно туристами і новими мешканцями міста, які найчастіше потрапляли у халепу, адже вони просто не знали тутешніх звичаїв.

— А де можна дізнатися про ці звичаї? — затурбувався Фімка. — Що, вони такі жах... незвичайні?

— Так ні, нічого страшного. Просто Двері ведуть у різні світи, і тому трапляється всяке... Не переживай. Мені здається, ти швидко призвичаїшся тут. До речі, ти — турист чи хочеш оселитися в нас назавжди?

— Поки турист, — обережно сказав Фімка. — А там подивимося.

Йому сподобалося, що господар кав’ярні жодного разу не запитав про батьків, мовляв, чи знають вони, де зараз знаходиться їхній син і все таке. З іншого боку, назавжди залишити маму з татом та друзів і переселитися сюди Фімці не хотілося. Ну, хіба що з родиною. А до друзів щоб можна було в гості ходити.

— То коли потребуватимеш — звертайся із запитаннями, — великодушно запропонував господар кав’ярні. — До речі, мене звуть Рету-Де-Мон.

— Слухайте, ви ж точно не з Землі. А як ми тоді розуміємо один одного?

— Лише завдяки Королю-Маляру: таким він намалював це Місто, — кажучи це, господар похмуро скосив очі на колегу тутешнього короля, котрий (колега, не король!) як і доти, щось зафарбовував на стіні. Фімка теж глипнув туди — і заціпенів! Виявляється, на стіні, де розташовувалися Двері (ті самі, через які хлопчик потрапив сюди), було ще кілька Дверей. І маляр методично, одну за одною, перефарбовував їх у невиразний коричневий колір.

Ще не усвідомлюючи чому, Фімка відчув, що це йому не подобається.

— Знаєте, — сказав він з тремтінням у голосі, — я, мабуть, навідаюся спочатку додому. Там... е-е-е... я забув рибок погодувати, акваріумних рибок, от!

Він підвівся і, намагаючись не бігти, підійшов до Дверей. Відчинив їх... і закричав від жаху!

По той бік виднілося місто — з його вулицями, палацами, хмарочосами, повітряними кулями. Місто — а не гараж, як повинно було бути.

Зойкнувши, переляканий Фімка вибіг з кав’ярні і помчав світ за очі.

Розділ четвертий,

у якому Головний Порядник прогулюється до Горщика

Коли двері знову звалилися, усі в кабінеті побачили на порозі довготелесого дядька в дивних окулярах. Звали дядька Лонгій-Л’Оккі, і був він могутнім чарівником і відомим філософом. Окуляри Лонгій-Л’Оккі носив завжди, вони були його невід’ємною частиною. Зрозуміло, це були чарівні окуляри — порожні усередині, вони заповнювалися водою з Озера Кольорової Музики. Той, хто носив їх, водночас чув музику і бачив кольорові картинки. Ще на оправі окулярів були якісь