Місто Тисячі Дверей - Володимир Костянтинович Пузій
Та рано чи пізно усе закінчується. І от Фімка добрався до останньої шухляди останнього столу. Чомусь хлопчикові здавалося, що тут має лежати найзагадковіший предмет з усіх, які йому пощастило знайти.
А там лежала звичайна перука, дуже стара, зроблена з твердого тьмяного волосся незрозумілого кольору...
— Ну знаєте, — ображено сказав Фімка запилюженим завісам і старезним меблям, — ну знаєте, це навіть якось нечесно виходить.
— А в чужих нутрощах копирсатися чесно? — тієї ж миті відгукнувся хтось поруч, з-під найближчого крісла. Крісло було обтягнуте смугастою бляклою тканиною, ніжки його нагадували лев’ячі лапи, а бильця — крила чаплі.
— Ти б ще мені на голову всівся, — почувся інший голос звідкись із надр останнього дослідженого Фімкою стола. — Ох уже ця молодь!
— Хто тут?! — закричав Фімка. — І чого це ви ховаєтеся по кутках, га? Дурні! Несмішно! Я тут... А вони!..
Він відчув, як ніс сам собою починає шморгати, а в очах защипало. От-от — і Фімка розридається, на радість цим місцевим жартівникам.
— Це хто ховається? — образився голос з-під крісла. — Це ми ховаємося?! Ну ти вигадав!
— Шухляди позасувай, — пробасив голос із глибин стола. — Лоскотно все-таки. І речі поклади, де взяв. Тобі вони ні до чого.
— То це ви розмовляєте? — здогадався Фімка, обережно ставлячи на місце шухляду.
— Та начебто я, — розреготався бас. — Ну і воно теж.
— А чого ж ви раніше мовчали?
— А ми тут останнім часом...
— Якщо точніше — останнє десятиліття, — втрутилося Крісло.
— Не перебивай мене! — гарикнув Стіл. Було видно, що вони справді знають одне одного занадто добре. — Отож, за останнє десятиліття ми вже набалакалися по саму стільницю.
— І це ще слабо сказано!
— Сказано як сказано! І взагалі, ти можеш помовчати хоч хвилину?
— Сам прекрасно знаєш, що можу! Ми ж і так три роки не розмовляли, забув чи що?!
— Я маю на увазі... Гей, а куди це він іде?!
— Піду пошукаю ліжко, — позіхнув Фімка. — Я стомився. Привіт!
— Зачекай, а як же ми? — схлипнуло Крісло. — Ми, може, і зануди...
— Ти за всіх не розписуйся! — ображено пробасив Стіл.
— ...але Ліжко ще гірше! Воно ж стояло в спальні саме-самісіньке весь цей час. Уявляєш?
— До того ж не забувай про... — Стіл затну вся і став фальшиво порипувати якийсь бадьорий мотивчик.
— Не ходив би ти туди, — підсумувало Крісло. — А хочеш спати — сідай на мене.
— Та незручно якось... — промовив Фімка. І справді, крісло було маленьким, на такому не виспишся.
— Нічого-нічого, — Крісло зрозуміло його по-своєму, мовляв, соромиться хлопчик. — Я не ображуся. Ми ж тут від нудьги мало на дошки не розвалюємося! У чому наше, меблеве щастя, знаєш?
— Ні-і.
— У тім, щоб нас використовували за призначенням. Щоб на мені хтось сидів, щоб за столом писали чи їли. А так стоїш тут, стоїш, рипиш ночами, та ще ці погрожують.
— Хто — «ці»?! — не витримав Фімка. — Признавайтеся, а то...
Цієї миті у дальньому кутку зали крізь завіси почувся дрібний тупіт чиїхось лапок. Дуже маленьких лапок, але з дуже гострими пазурами.
— Ось, — злякано рипнув Стіл. — Вони. Прийшли! Тепер...
Він не доказав.
Фімка вже і сам бачив, хто — вони.
«Краще б, — подумав він, — я здався тому Поряднику. Слово честі, краще б здався...»
Розділ восьмий,
у якому відкривається ляда льоху, а також — мимохідь — деякі таємниці про Будинок, Якого Немає
Сигізмунда трусило: крісло під ним дрібно реготало, по заслузі оцінивши жарт детектива. Сигізмундові ж було не до сміху.
— Та пожартував я, пожартував, — примирливо виставив руку Колреш Ямс. — Який ти все-таки серйозний, Сигізмунде! І довірливий. Ну скажи, будь ласка, хто зможе вкрасти Горщичок? І куди він його потім заховає?
Шварцик теж хихотів: схоже, дрібний хуліган добре уявляв собі, куди б він схвовав Горщичок, якби йому вдалося його поцупити.
Сигізмунд хотів був відповісти детективові суворо і вагомо, але потім подумав, що сваритися з Колрешем не варто. Він же прийшов до Ямса по допомогу, тож — терпи, Брехло, терпи!
— Послухай, — сказав він детективові, — я прийшов до тебе...
— Ні, не розповідай! — замахав руками Колреш Ямс. — Невже гадаєш, я не в змозі вгадати, навіщо ти прийшов?! Це навіть, знаєш, якось образливо для мене, великого детектива.
— Ну то навіщо?
— Що — «навіщо»?
— Навіщо я прийшов? — потроху дратуючись, прошипів Сигізмунд.
— Звичайно, щоб попросити мене про допомогу, — знизав плечима детектив. — Це ж елемен...
— Стукають, — зауважив дрібний хуліган. — Здається, у льохову ляду.
— То зійди з неї, — відмахнувся Колреш Ямс. — Хоча краще б...
Він не встиг договорити, бо Шварцик уже виконав його пораду, ляда піднялася, і з льоха дихнуло холодом. Морозяна хмарина запливла до кімнати і, загустівши, перетворилося на фігуру солідного джентльмена, у смокінгу і з молоточком у правій руці, дуже схожим на лікарський, котрим зазвичай стукають дітлахів по колінках.
— Вже північ незабаром, — театральним тоном проголосив джентльмен. — Чи не час нам випити чаю, Колреше?
— Знайомтеся, — сказав той. — Це Невиконана Обіцянка.
— Здається, ти раніше не пускав їх до свого будинку.
— Це моя Невиконана Обіцянка, — трохи зніяковіло пояснив Ямс. — Виконати не встигаю, а ховати на Цвинтарі — якось незручно. Все-таки звик. Так і живемо... То що ти, Сигізмунде, казав про туристів?
— Нічого, — чесно зізнався Сигізмунд.
— Але збирався. Вірніше, ти хотів сказати про особливого туриста, так? Того, що обвів тебе... Ну, словом, про особливого туриста, — завершив детектив, помітивши небезпечні вогники в очах Брехла. — І ти хочеш, щоб я його знайшов.
— Точно!
— Будь ласка! У даний момент суб’єкт, якого ти шукаєш, перебуває... — у хвилини прозріння Колреш завжди говорив трохи незрозуміло і пишномово. І неодмінно робив паузу,
