Пригоди двієчника - Худайберди Тухтабаєв
— От бачиш! А муллі Янгоку, виходить, можна тебе лупцювати безкарно, так, чи що?
— О ні! Я присягався поквитатися з Янгоком!
— Навіщо ж тоді ламати голову? Чи боїшся?
— Я? Боюся? Ти ще мене не знаєш, дорога! Я його… Та я того Янгока, як горіх, розколю. Але на всяк випадок, дорога… — Я швиденько надів шапочку й прошепотів — Угорі небо, внизу земля…
— Ти правильно вирішив, Хашимджане, — гукнула зверху шапочка, — не треба лізти на рожен!
Я швидко збіг кам'яними сходами нагору. Двері в дім були прочинені, і звідти долинали приглушені голоси. Я тихо ввійшов у похмуру кімнату.
Мулла Янгок сидів на м'яких шовкових подушках. Перед ним, схиливши голову, стояв горбань. Відтоді, як я убив змію, його тут не видно було. Я подумав навіть, що він поїхав на завпеди разом зі своїм дружком мюридом, — тим, що зі шрамом.
— Довго ти гуляв, Балтабаю! Я вже і не сподівався тебе побачити, — невдоволено говорив мулла Янгок.
— Два тижні вештався по кишлаках, доки зібрав усі борги, що належать вам… — відповів горбань. — А ви ще й невдоволень.
— Де гроші? — одразу стенувся Янгок, мов тигр, що ладен плигнути на жертву.
— Ось вони. — Балтабай простяг муллі гроші, загорнуті в хусточку.
— Це все? — спитав Янгок, недовірливо оглядаючи Балтабая.
— Копійка до копійки, ака. Дехто розплатився продуктами, то я лишив їх вашим жінкам. У кишлаку Айтене і Культене. М'ясо, рис там, борошно…
— Даремно ти брав продукти, Балтабаю. Якщо все віддавати жінкам, то нам ніколи не вибратися з цього закутка, дитино моя.
— Я не міг інакше, Янгок-ака. Або бери продукти, або нічого не дають.
— Треба було налякати гнівом аллаха.
— Лякав, Янгок-ака, лякав, та мало толку — не лякаються.
— Ох, сину мій, тяжкі часи настали: немає у людей страху. Боюся, що однієї чудової днини візьмуть вони нас та й проженуть звідси. Треба якнайшвидше наскладати грошенят і зникати.
— Золоті слова, дорогий братику. Час накивати п'ятами. Бо, схоже, запахло смаленим…
— Ти про що? По обличчю бачу, є в тебе щось на думці. Сідай ближче, Балтабаю, розказуй…
— Невтішна розповідь буде, братику, — почав Балтабай.
— Та кажи-бо швидше!
— Виконуючи ваше доручення, брате мій, я обійшов тридцять три кишлаки і так, крок за кроком, дістався до Мирзаабада…
— Ти був у Мирзаабаді?
— Саме так. Там у мене родичі живуть. Вони розповіли, що з Фергани приїжджав слідчий, розпитував про якогось шахрая, на прізвище Уразаєв, котрий років два-три тому втелющив якомусь простакові замість тисячі карбованців п'ять настільних календарів.
Мулла Янгок підхопився з місця й схвильовано забігав по кімнаті.
— Випливло! О боже, випливло! І звідки вони взнали моє прізвище?
— То це ви? — вдавано здивувався Балтабай. — Я й гадки не мав!
— Не прикидайся дурником, Балтабаю! — спалахнув мулла Янгок Уразаєв. — За шахрайство дадуть найбільше п'ять років тюрми. Це тобі не вбивство, дитино моя…
Балтабай здригнувся і злякано озирнувся довкола.
Янгок Уразаєв хвилину дивився на нього, щось обмірковуючи, потім просвітлів на виду, підійшов до закапелка в стіні, дістав глечик з вином і сів на місце.
— Та-ак, і твої, Балтабаю, справи не кращі за мої, — сказав він, роблено зітхнувши. Потім налив у піалу вина, подав Балтабаєві. — Здається мені, — неквапом вів далі Янгок, — здається мені, що цей нечестивець Абдушукуров натрапив на твій слід, дитино моя. Вчора він приходив сюди з кількома міліціонерами…
Балтабай завмер, піднісши піалу до губів.
— Пий, пий, герой, не тіпайся, — посміхнувся Янгок. — Не все ще втрачено. Становище твоє можна виправити, якщо взятися за діло з розумом.
— А хто такий Абдушукуров?
— Голова сільради. Той, що вирішив зруйнувати наше гніздечко.
— А мене він звідки знає?
— Він усе знає, дитино моя. Вчора мене допитував: де, каже, цей горбатий мюрид ховається? Нам, каже, відомо, що він не мюрид, а карний злочинець Балтабай Султанов, який утік з в'язниці. Марнотратник і вбивця.
Горбань упустив піалу з вином на підлогу. Руки йому аж витанцьовували.
— Сховайте мене, найсвятіший, благаю вас іменем аллаха!
— З мене такий найсвятіший, дитино моя, як з тебе — ангел! — засміявся Уразаєв. — І аллах навряд чи допоможе тобі, Балтабаю. Він високо в небі. А Абдушукуров поряд.
Балтабай з жахом озирнувся, ніби побоюючись, що Абдушукуров і справді стоїть поряд і простягає руки, щоб схопити його. Очі «мюрида» налилися кров'ю і палали відчайдушною рішучістю. Я похвалив себе за те, що здогадався стати невидимкою.
— Я уб'ю його! — заревів Балтабай, вихоплюючи з-за халяви великого ножа. — Присягаюся аллахом, уб'ю!
Мене кинуло в холодний піт. І я тихенько відступив від дверей.
— Спокійно, дитино моя, — сказав Янгок, — сховай поки що цю іграшку. Ти маєш рацію: тобі не жити на волі, поки на твоєму шляху стоїть цей Абдушукуров. Але перш нія{ убити його, треба приготувати собі притулок, щоб було куди сховатися…
Балтабай нервово засміявся:
— Легко сказати, шановний…
— Гаразд, допоможу тобі ще раз, сину мій, — сказав Янгок, приклавши руку до серця. — Така вже моя вдача: робити людям добро — моя слабість. Хто пригрів тебе, коли ти був як загнаний звір? Мулла Янгок. Хто тобі оцю штуку приробив? — Він простяг руку й тицьнув пальцем у горб Балтабая. — Хіба не мулла
