Пригоди Романа та його друзів на Дріоді - Валентина Іванівна Коляда
Мати померла, коли доньці минуло лише рік, тому спитати поради не було у кого, подруг дівчина теж не мала. У всьому бідолашна звірялась тільки на своє серце, яке її ніколи не підводило.
Поля змінювались дрімучими лісами, а ті, у свою чергу, переходили у встелені різнотрав’ям степи. Треба було встигнути до ранку, коли строгий батько прийде провідати доньку та запитати про її здоров’я та чого вона бажає. Зазвичай ця зустріч закінчувалась словами:
— Того, що я насправді бажаю, ти все одно ніколи не зможеш мені дати, — говорила Заріна і відверталась до високого стрілчатого вікна, що своїми тонкими рамами обмежувало її світ. Батько, як завжди, знизавши плечима, мовчки виходив, замкнувши двері на ключ, а дівчина зі злістю стукала маленьким кулачком об підвіконня і не могла зрозуміти, чому найкращі роки свого життя має проводити у цих холодних кам’яних стінах.
І коли у замку з явився посланець королеви, молодий вродливий Харольд, ані хвилини не вагаючись, Заріна дала йому зрозуміти, що він їй сподобався і що вона бажає побачити лицаря знову. Це була всього лиш розмова очима, але її вистачило, щоб хлопець приїхав знову і знову, і цим приїздам старий астролог, якого звали Гунжі, не міг покласти край, бо власник замку хотів бачити лицаря. Йому надзвичайно подобалось розмовляти з розумним та начитаним Харольдом, який весь час прагнув хоч краєчком ока побачити чорні очі коханої, без якої вже не міг уявити свого життя.
Гунжі здогадувався, чому молодий лицар зачастив до їхнього віддаленого від столиці замку, і під час його візитів запирав доньку та навіть забороняв дивитись у вікно.
Але справжнє кохання не прикуєш ланцюгами до стіни, і тому хлопець знайшов, як передати коханій листа.
У погожі дні Заріні дозволялось відчиняти вікно, щоб впустити до кімнати свіже повітря, якого їй завжди так бракувало. І в один з таких сонячних та ясних днів у вікно залетів білий голуб, до лапки якого був прив’язаний квадратик складеного аркуша, на якому дівчина прочитала слова, що вогняними літерами викарбувались на її серці: «Моя кохана лебідко! Хочу бачити твої очі, хочу гладити тебе по ніжній ручці та не маю можливості. Якщо я тобі так само любий, як я безмірно кохаю тебе, напиши і передай моїм вірним голубом хоч кілька слів, які зігріють моє серце. А я обов’язково знайду спосіб, як нам швидше зустрітись. Любитиму тебе завжди! Харольд».
Заріна приклала до спраглих уст цей листочок, якого торкались кохані руки, потім склала його знову і поклала за ліф — ближче до серця. Знайшовши папір, вона вмочила кінчик пера у чорнило, що завжди було у її покоях, позаяк дівчина любила складати вірші, та почала швидко писати відповідь: «Світло мого життя, лебедю мій білокрилий, лицарю мій коханий, визволи мене з кам’яної клітки, у якій проходять мої безрадісні дні та ночі. Чекаю зустрічі, хочу заглянути у синю глибину твоїх очей і боюсь в ній потонути. З твоєю птахою передаю глибокий уклін та палкий поцілунок. Моє серце тепер назавжди належить тільки тобі! Заріна».
Голуб поважно ходив викладеною чорно-білими дерев’яними лакованими квадратиками, теплою підлогою та зазирав в усі закутки, чекаючи поки дівчина напише та прив’яже до його ніжки дорогоцінне послання, якого так чекав його улюблений господар. Відчувши, нарешті, легеньку вагу, маленький поштар полоскотав своїм ніжним дзьобиком Заріну по щоці, виконавши ще одне прохання Харольда передати від нього поцілунок та вилетів у вікно, скоро перетворившись на ледь помітну цятку у блакитному небі, яка за секунду розтанула зовсім. Дівчина послала йому услід своє благословення та, закривши вікно, почала чекати на відповідь, що не забарилась. У наступному листі, вже значно довшому, закоханий хлопець писав, щоб вона змалювала йому, як можна підібратись прямо під стіну, вгорі якої, у вежі, знаходилось її вікно. А далі вже його робота. І якщо дівчина згодна, однієї ночі він забере її. Закохані поїдуть до найближчого абатства, де їх повінчають. Потім повернуться і впадуть у ноги її впертому батечкові, щоб він їх благословив.
Голуб приніс її зворотного листа, і тепер хоробрий лицар, пригнувшись до самої шиї вірного Енселона, мчав, щоб виконати свою обіцянку і встигнути до світанку. Він знав, що кохана його чекає. У своїй уяві хлопець бачив її чорноокою довгокосою стрункою красунею, з ніжною, довгою, як у лебідки, шиєю, білими руками з довгими витонченими пальцями та рожевими нігтиками, хоч більш нічого, крім палючих чорних очей, не бачив.
Невтомний, загартований у тривалих переходах, кінь пролітав над глибокими ровами, здіймався на високі пагорби, продирався крізь темні дрімучі ліси, зовсім не відчуваючи утоми, бо був ще й представником і, притому одним з найкращих, спеціально виведеної для проведення турнірів та участі у тривалих бойових діях, породи. Його велике могутнє тіло було ніби вилите зі сталі, а ноги могли нести разом з вершником ще й багато вантажу, що було конче необхідно при багатотижневих вимотуючих військових переходах. І ще ця порода визначалась тонким, як у собак, нюхом та слухом, що допомагало коневі здалека відчувати, де знаходиться ворожий табір.
Зараз для Харольда витривалість його коня була особливо потрібною — щоб втекти від можливої погоні. Він не відкидав цього, але й не дуже враховував, бо у замку не було великого та добре озброєного бойового загону. Та хлопець прискіпливо зважував кожен свій крок і можливі наслідки їхньої з Заріною втечі.
