Пригоди Романа та його друзів на Дріоді - Валентина Іванівна Коляда
Роман зацікавлено та уважно подивився на сестру і примружив очі.
— А звідки ти це все знаєш? — чомусь жалкуючи, що йому самому не прийшла у голову така думка, яка все більше та більше здавалась реальною, реальнішою, ніж інша думка чи думки, що він передумав їх тут, на Дріоді.
— Жіноча інтуїція, — і вона лагідно збурила братового чорного кучерявого чуба, що вже давно просив умілої руки перукаря.
Хлопець стомлено сів та занурив пальці у свою циганську шевелюру:
— Перепочинемо хвилю. Але ж я і дурень! — Роман сплеснув долонею по худому коліну. — Мені ж Зіб відразу сказав, що будуть приходити на допомогу у найкритичніших ситуаціях. Розумієш? Самих критичних! А таких ще не було. Весь час щось чи хтось приходив нам на допомогу.
І він, підхопивши Тасю попід руки, закружляв нею у повітрі, а потім міцно розцілував в обидві щоки.
— І що би я без тебе робив — дорога, люба, мила, золота моя сестричко. Адже ти зараз врятувала мій розум. У мене вже думки лізли одна на одну від розпачу та безпорадності, що нам робити далі. А це, виявляється, просто така собі гра, школа молодого бійця, яку ми з гідністю маємо пройти, що би попереду на нас не чекало. І навіть тоді завжди хтось або щось нам допоможе. І це, безсумнівно, так. І ще, на мою думку, мешканці Дріоди прагнуть, щоб ми зрозуміли разючі відмінності у відношенні абсолютно до усього у нас на Землі та тут, та розповіли про них всім на своїй планеті.
— І ти думаєш, нам повірять? Ти думаєш, що хоч одна жива істота на Землі повірить у те, що нам допомагав страшний у людському розумінні цього слова алігатор, або у те, що тигр, наловивши риби, поділився нею з земними дітьми? Для них це повний нонсенс! Просто скажуть, що все це нам наснилось або примарилось, — розмахуючи руками та кружляючи навколо сидячого на камені хлопця, прорекла Тася.
— А мені чомусь здається, що і на Землі колись існувала справжня дружба між людиною та природою, — глибокодумно сказав Роман, відщипнувши гілочку моху та гризучи її зубами.
— Хіба, може, у часи Адама та Єви.
— Е ні, багато пізніше. Згадай-но історії про чудесні порятунки дітей вовками і дорослих та дітей дельфінами. А я недавно чув, як в Індії сім’я мавп виховала людське дитинча, а потім, коли юнак став майже дорослим і йому стала потрібна дружина та професія, відвели у село, щоб він зміг повернутись у більш прийнятне для нього середовище.
— А в тайзі місцеві мешканці дружать з ведмедями, рисями, ба — навіть вовками і знають їхню мову, — розвивала його версію Тася.
— Ох, якби людина не була такою жорстокою до собі подібних та жадібною до грошей та не винищувала бідолашних звірів і рослинний світ, які її й годують. І все це заради того, щоб вгамувати свої найниціші якості — жадобу наживи, добре поїсти м’яса та вдягтись у хутро чи чоботи з крокодилячої або зміїної шкіри! — з невластивою для нього злістю вигукнув Рома.
— І якби людина ще постійно не довбала живе тіло Землі, не рвала його на шматки, і все це заради чого? Бідна Земля і так віддає нам усе, що має, але нам усе мало. Видно, нема у світі такого багатства і таких скарбів, щоб наситити людину і вона б сказала: «Все, мені вже досить!» І ще, я вважаю, що всілякі біди: підтоплення, смерчі, цунамі, землетруси — все це прямий наслідок варварського втручання людської діяльності у природу, у якої все давно ідеально відточено і їй зовсім не потрібна занадто активна діяльність людини, що йде лише на шкоду хоч тваринному, хоч рослинному світу, а також нам самим, як не прикро це визнавати. Скільки б не трудилась людина на благо людства, йому, чомусь, від цього тільки все гірше та гірше, але ніхто цього поки що зрозуміти не може, хоча це вже доведений факт. Взяти хоча б винахід комп’ютера.
— Але ж з винаходом високих технологій всі тільки виграли, — запально заперечив хлопець, якого добряче захопила така гаряча дискусія.
— Це поки що люди так думають, бо ще повністю не дослідили згубний вплив усіх цих новомодних «нано». І тільки тоді зрозуміють справжню ціну усім таким «благам цивілізації», коли почнуться невідворотні процеси, коли комп’ютер повністю здолає людину та перетворить її на свого раба і тоді ми всі будемо йому підкорятись. Але чому колись — вже сьогодні людина є його рабом, правда, не усі, та до цього йде. Та я, здається, вліз трохи кудись не туди і ми зовсім забули про ціль своїх пошуків. Але де ж він справді подівся, не провалився ж усередину Дріоди, — промовивши це, Тася смикнула за руку Рому, що, обтрусивши штани, закрокував далі, гукаючи:
— Пірате, вередливий собако! Відгукнись, бо я вже починаю сердитись.
Тася бігла слідом за ним, старанно вдивляючись в усе довкола. Різка зміна місцевості та ландшафту не надто їй сподобалась, але відважна дівчинка лише дужче зацікавилась та її серце почало битись швидше у передчутті нових пригод.
