Маленька принцеса - Френсіс Ходжсон Бернетт
— Не картайте себе так тяжко.
— Я картаю себе не за те, що справа була на межі банкрутства, — я картаю себе за те, що втратив мужність. Я втік, наче якийсь шахрай чи злодій, бо не міг з’явитися перед очі свого друга й повідомити йому про те, що я розорив його самого й позбавив статків його дитину.
Батько Великої Родини був людиною щиросердною, тож поклав руку на плече приятеля, щоб заспокоїти його.
— Ви втекли, коли ваш розум через хворобу уже не здатен був тверезо мислити, — сказав він. — Це було рішення, прийняте вже у стані марення. Якби ви не захворіли, то неодмінно залишились би, щоб боротися. А так уже через два дні після втечі ви були прикуті до лікарняного ліжка — вас здолало запалення мозку. Згадайте про це.
Керрісфорд затулив обличчя руками.
— Великий Боже! Справді, — мовив він, — я майже збожеволів від жаху й розпачу.
Я тижнями не міг склепити очей. Тієї ночі, коли я втік із дому, мені здавалося, ніби довкола скупчилися потвори, що насміхаються з мене і пащекують.
— Це пояснює вашу поведінку, — сказав містер Кармайкл. — Хіба може людина, що перебуває на межі запалення мозку, думати розсудливо?
Керрісфорд похитав головою.
— Коли я прийшов до тями, бідолашний Кру вже помер і був похований. А я жив, наче в тумані, — всі спогади розпливалися. Я не згадував про доньку Кру місяцями. А згодом усе здавалося вкритим якоюсь пеленою.
Він спинився на мить і потер чоло.
— Навіть зараз, коли я намагаюся щось пригадати, мені так здається. Впевнений, мені доводилось чути, як Кру згадує про школу, до якої послав доньку. Ви так не гадаєте?
— Він узагалі міг про це не згадувати. Ви навіть ніколи не чули справжнього імені дівчинки.
— Він весь час називав її по-домашньому — маленькою хазяєчкою — це була звичка ще з того часу, коли донька жила вдома. Але ті копальні вивіяли нам із голів решту справ. Навіть якщо він і казав мені щось про школу, я забув — цілковито забув. І зараз уже не пригадаю.
— Ну-ну, заспокойтесь, — сказав Кармайкл. — Ми знайдемо дівчинку. Продовжимо розшуки добросердних росіян, про яких розповіла мадам Паскаль. Їй неначебто здавалося, що вони живуть у Москві. Спробуємо шукати її там. Я поїду до Москви.
— Якби я сам був спроможний подорожувати, я б неодмінно подався з вами, — сказав Керрісфорд. — Але все, що я можу, — це сидіти тут, закутаний у хутра, й дивитись на вогонь. І коли я це роблю, мені здається, що на мене дивиться обличчя молодого Кру. Він виглядає так, ніби хоче запитати мене. Інколи він сниться мені вночі. Тоді він стає переді мною й запитує те саме. Кармайкле, можете відгадати, про що він мене запитує?
Містер Кармайкл відповів стиха:
— Не зовсім.
— Він завжди каже: «Томе, друже, де моя маленька хазяєчка?» — на цих словах він схопив руку Кармайкла і міцно стиснув її. — Я повинен відповісти йому — я повинен! Допоможіть мені знайти її. Допоможіть.
А по той бік стіни Сара сиділа в своїй кімнатці, розмовляючи з Мельхиседеком, який прийшов на вечерю.
— Сьогодні було важко почуватися принцесою, Мельхиседеку, — сказала вона. — Важче, ніж звичайно. Завжди стає важче, коли надворі холоднішає і на вулицях сльота. Сьогодні Лавінія сміялась із моєї заляпаної спідниці, коли я проходила повз неї у коридорі, й мені закортіло спересердя їй відповісти — добре, що вчасно спинилася. Принцеси не відповідають грубістю на насмішки. Доводиться прикусити язика, щоб стриматись. Я так і зробила. Сьогодні видався холодний день, Мельхиседеку. І буде холодна ніч.
Раптом дівчинка схилила голову на руки — вона робила так часто, коли лишалась наодинці.
— Ох, татку, — прошепотіла Сара, — скільки часу минуло з тих пір, коли я була твоєю маленькою хазяєчкою!
Ось що відбувалось того дня по обидва боки стіни.
Розділ 13
Одна з багатьох
Зима видалася холодною. Бували дні, що Сарі доводилось пробиратися крізь сніги, коли її посилали з дорученнями. Навіть гіршими здавалися дні, коли сніг танув, змішувався з брудом, і під ногами була хляпавка. А бувало, туман стояв такий густий, що ліхтарі на вулицях горіли цілісінькими днями, й Лондон виглядав точнісінько так, як кілька років тому, коли центром проїжджав екіпаж, у якому сиділа Сара, притулившись до батькового плеча. Такими днями вікна у будинку Великої Родини завжди здавалися дуже затишними й вабили до себе погляд, а кабінет індійського джентльмена світився теплом і багатством кольорів. Але на горищі було так похмуро, що й словами не передати. Більше не було довгих світанків чи заходів сонця, якими можна було милуватися, й Сарі здавалося, що на небі нема ані зірочки. Брудно-сірі хмари низько нависали над дахами. Подеколи накрапав нудотний дощ. О четвертій годині, навіть якщо не було густого туману, надворі вже сутеніло. Коли Сарі було потрібно сходити по щось на горищі, вона мусила запалювати свічу. Кухарка мала кепський настрій, тому чіплялась більше, ніж зазвичай. Беккі ганяли так, наче вона була рабинею.
— Якби вас тут не було, міс, — застудженим голосом звірялася вона Сарі однієї ночі, коли маленькій служниці вдалося пробратись на горище, — якби ви не сиділи у цій Бастилії в сусідній камері, то я, певно, померла би. Правда ж, зараз усе ніби стало правдою? Хазяйка поводиться точно як головний наглядач — я навіть бачу в’язку великих ключів, що торохтять у неї на поясі. Кухарка — теж наглядач. Розкажіть мені ще щось, міс, — може, про підземний тунель, проритий під стінами.
— Я розкажу тобі щось значно краще, — тремтячи, сказала Сара. — Закутайся у свою ковдру, я закутаюсь у свою. Ми щільно притулимось одна до одної на ліжку, а тоді я розкажу про тропічний ліс, де колись жила мавпочка індійського джентльмена. Коли я бачу, як мавпочка сидить на столі біля вікна й сумно визирає на вулицю, я впевнена, що вона згадує про тропічні ліси, де гойдалася, зачепившись хвостом за кокосові пальми. Я гадаю про те, хто ж зловив її, і чи лишились у неї родичі, яким вона рвала кокосові горіхи.
— Уже стало тепліше, — з удячністю сказала Беккі. — Якось так виходить, що навіть у Бастилії стає не так холодно, коли ви щось розказуєте.
— Це тому, що ти відволікаєшся, — мовила Сара, загортаючись у ковдру так, що виглядало лише її смагляве обличчя. — Я це вже помітила. Коли
