Друга планета - Анатолій Андрійович Дімаров

— Ось вони! — вигукнув переможно: — Ось вони!.. Ось!..

Жерця враз мов підмінили: обличчя його перекосилося, очі запалахкотіли жагучою ненавистю.

— Усі!.. — захрипів він, тикаючи в нас пальцями. — Усі ви будете принесені в жертву!

Аж харчав, задихаючись од люті.

— Пішли, — хитнув головою татко. — Нам тут робити вже нічого.

Супроводжувані прокльонами знавіснілого жерця, ми вийшли з кімнати. Всі, крім Ван-Гена.

— Почекаємо, — сказав татко.

Обличчя його було невблаганне й суворе.

За дверима все ще лунали прокльони. Потім вони враз урвалися.

Появився Ван-Ген. Стріли в його руках уже не було — лише ключі. І він їх щосили притискав до грудей.

* * *

— Тут нам не вибратись.

Татко дивиться на скелю, що нависає над, нами, і знову повторює:

— Тут нам не вибратись.

Скеля і справді неприступна. Здіймається над нами вертикальною стіною, і жодної тріщини, жодного виступу, за який можна було б учепитися. Вода, що сотні років падала згори, так її відшліфувала, що в нас не лишається жодної надії вибратись наверх.

— Що ж робити? — запитує тітка Павлина стривожено. — Не вертатися ж назад!

І дивиться вниз.

Під нашими ногами починається вузька ущелина, довга й крута. Кілька годин ми дерлися по ній догори, обходячи величезні валуни, долаючи високі пороги, балансуючи на камінні, що кожної миті могло зірватися й потягнути нас із собою в безодню. І поглядали в небо. Весь час поглядали в небо: чи не повзуть чорні хмари? Бо тоді нам кінець. Злива миттю наповнить ущелину бурхливим потоком, який не те що людей — багатопудові кам’яні валуни жбурляє, мов пір’я! Небо поки що нас милувало, хоч і супилося хмарами, а ось ущелина піднесла нам під кінець цей неприємний сюрприз.

— Назад нам не можна! — каже татко рішуче. — Ви що, не бачите?

Бачимо. Щось із півсотні орангів, що скупчилися далеко внизу, при вході в ущелину. Щастя наше, що всі вони з охорони храму й озброєні ритуальними луками, а то ми були б давно уже знищені. А може, їм наказали захопити нас живими?

Розмахують войовниче палицями, щось вигукують люто, а поткнутися в ущелину більше вже не наважуються: ми їх таки добре провчили.

Коли передовий загін з лютим виттям кинувся вслід за нами, ми саме подолали величезну брилу. Перелазили через неї з півгодини, якщо не довше, — вона вся ворушилася, вона мов дихала, готова от-от зірватися в прірву. Ми аж попадали, коли її подолали: тремтіли руки й ноги, а серце билося десь аж під горлом. І тоді тітка Павлина, глянувши вниз, сказала:

— Ось вони, голубчики!

Ми подивились донизу й одразу ж побачили перших орангів.

Вони теж помітили нас, бо ущелина була пряма, як стріла. Потрясаючи бойовими палицями й луками, люто завиваючи, вони одразу ж почали дертися вгору.

— Вгору!.. Швидко!.. — наказує татко.

Але Ван-Ген, що весь оцей час не відходив од Жорки, похитав головою:

— Не встигнемо… Вони нас все одно наздоженуть…

І замість того, щоб дертися вгору, він став спускатись вниз — по кам’яній брилі.

— Ван-Гене, що ви надумали?!

— Верніться, Ван-Гене!

Ван-Ген мов би й не чув. Він якийсь час роздивлявся каміння, потім покликав нас:

— Ідіть сюди!

Ми спустилися до нього, хоч оранги вже були майже поруч. Але Ван-Ген раптом став спускатися ще нижче — назустріч орангам. Нам здавалося, що він збожеволів.

— Татку!

— Ван-Гене!

Ван-Ген уже стояв унизу — під самим камінням, пильно щось роздивлявся, а потім звів до нас голову:

— Тут деревина… Досить її зрушити, і вся оця гора обвалиться!

— Зачекайте, я зараз спущуся до вас! — вигукнув татко.

— Не треба, я й сам упораюсь… До того ж удвох ми не встигнемо відскочити! — Ван-Ген уже смикав деревину, пробуючи виважити її з-під каміння.

— Ван-Гене, зачекайте!

— Назад! — закричав на татка Ван-Ген.

І татко скорився. Одступив до нас, весь час повторював:

— Але ж він сам не справиться!..

А Ван-Ген розхитував і розхитував привалену камінням деревину. Не дивився на орангів, які підступали все ближче. Вони дерлися вгору кам’яним одполірованим річищем, підсаджуючи один одного, і не було, здається, сили, яка могла б їх зупинити.

А Ван-Ген смикав і смикав. І величезна купа каміння, що нависала над ним, ворушилася і з кожним його зусиллям ледь помітно осідала донизу.

Ось два передні оранги зупинилися, натягнули страшні свої луки, прицілились.

— Ван-Гене!

— Татку!

Свиснули стріли, одна із них, не долетівши, ткнулася сліпо у камінь, друга ж ударила поруч з Ван-Геном. Вистріливши, оранги одразу ж дістали з-за спин нові стріли.

Ван-Ген ще дужче вчепився у дерево. Підліз, став розгинатися, виважуючи його з-під каміння. Дерево тріщало, каміння шурхотіло, сипалася глина, а оранги вже закладали стріли у луки.

— Ван-Гене!!!

Ван-Ген рвонувся, і деревина, мов вистрілена з гігантського лука, злетіла високо вгору. Темне тіло Ван-Генове метнулося набік, а величезні брили, випереджаючи одна одну, з страшним гуркотом понеслися вниз. Вони підскакували, злітали в повітря, бризкаючи кам’яними осколками, і весь загін орангів був миттю зім’ятий, збитий із ніг, стертий тим нещадним потоком.

Одному лише орангові пощастило якимось чудом врятуватися. Вчепившись у виступ на скелі, що нависла над річищем, він довго висів, підібгавши коліна аж до живота, а потім зірвався і з пронизливим зойком покотився донизу.

Тітка Павлина вже хотіла була пустити услід каменюку, але татко притримав:

— Не треба… Він тепер уже не полізе нізащо.

А тепер ми стоїмо під стіною й не знаємо, що робити далі.

Врешті Ван-Ген щось надумає. Він довго роздивляється навислу над нами скелю, ще довше стоїть під прямовисним жолобом, промитим водою. Врешті звертається до тітки:

— У вас є капроновий шнур?

— Ван-Гане, що ви надумали? — з тривогою запитує татко.

— Я спробую видертися оцим жолобом.

— Але ж це самогубство!

— А що ви пропонуєте? — запитує Ван-Ген. — Спуститися в обійми отим?

Татко замовкає. А я з острахом дивлюся на жолоб. Він здіймається догори, як величезна розрізана навпіл труба, і в ньому не видно жодного виступу, жодної тріщини, за яку можна було б учепитися.

— Слухайте мене! — каже Ван-Ген: він взяв у тітки тонкий довгий шнур і тепер намотує його навколо тулуба. — Якщо мені пощастить здертися, я спущу шнур донизу. І по черзі вас витягну. Пам’ятайте: впирайтеся руками й ногами в протилежні стіни. Весь час упирайтеся!.. Першим полізе Вітя, потім — ви, — до тітки Павлини, — потім — ви, — це вже до татка, — а тоді вже ти.

— А чому