В забутій країні - Рахул Санкрітьян
Перш ніж перейти до основних подій і розповісти про таємницю жука-скарабея, треба підсумувати ті відомості, які я мав до появи в Наландському музеї священного амулета.
Як ви вже знаєте, мені пощастило виявити з історичних матеріалів, що фіванського князя Серафіса разом з його скарбами було поховано в Мітні-Хапі — в місті, якого не знав жодний єгиптолог і якого немає ні на якій стародавній або сучасній карті. Зіставляючи факти, я припустив, що це місто лежить у тій частині Ефіопії, яку нині називають Суданом.
Ну, а тепер можна розказати й про жука-скарабея.
Я не можу назвати точну дату, коли це все сталось, але той незвичайний ранок і досі не стерся з моєї пам’яті. Я сидів у своєму кабінеті в Наландському музеї і розшифровував якісь ієрогліфи. Чогось я зайшов до кімнати, де зберігались пам’ятки давнини, з якихось причин не. виставлені в залах музею. В кімнаті лежала сила-силенна різних старовинних речей; я до них ніколи не був байдужий і почав з великим інтересом розглядати їх. Несподівано виявилось, що деякі з тих речей могли стати мені в пригоді для роботи. Я уважно оглянув усе, що було в цій кімнаті, і помітив якийсь ящик із замком. Довго довелося шукати ключа до нього, і нарешті я знайшов його в одному з конвертів, що валялись на столі. Мені здалося, ніби хтось навмисне хотів сховати цього ключа. Одімкнувши ящик, я побачив скриньку. Підняв її і відчув, що всередині лежить щось важке. Це ще більше розпалило мою цікавість. Я зразу ж відкрив скриньку, і уявіть собі, як здивувався, коли виявив, що в ній лежить красивий амулет із зеленого кременю, зроблений у вигляді жука-скарабея. За все моє життя то була найдивовижніша пригода!
Уважно оглянувши амулет, я переконався, що це той самий жук-скарабей, який належав колись Серафісові. Як дивно, що через стільки років доля знову звела мене із Серафісом! Я так розгубився від несподіванки, що навіть не догадався прочитати ієрогліфи на амулеті. Гробницю Серафіса не знайдено й досі, і ми не знаємо навіть, де її шукати. Вченим не вдалося знайти жодної речі, що належала Серафісові, а тут, передо мною, лежить сам жук-скарабей, що якимсь чудом попав до Наландського музею. Незрозуміло, чому така дорогоцінна річ не була ніде зареєстрована і не експонувалась у нашому музеї. А я, головний охоронець неоціненних пам’яток історії, на жаль, не знав, що священний жук Серафіса зберігається в нас! і коли б сьогодні не зайшов сюди цілком випадково, то хтозна, скільки ще пролежав би він, замкнений тут, у цій темній кімнаті, що її мало хто й відвідував.
Думаючи про цю подію, я глянув на папір, у який було загорнуто коштовний амулет. Як ви вже знаєте, я не пам’ятаю точно дня і числа, коли побачив жука-скарабея, але, на щастя, я не викинув цього паперу. То був номер газети “Магадха” від 26 червня 19… року.
Перш ніж узятися докладно вивчати жука, я схотів дізнатися, як він потрапив до нас у музей. Я викликав секретаря, але він на мої запитання не міг нічого відповісти, бо сам бачив цього жука вперше. Він тільки сказав, що раніше в музеї працював чоловік на прізвище Рамешвар, який часто заходив до цієї кімнати і відкривав ящик.
Я приніс жука-скарабея додому і обережно поклав його в письмовий стіл. Від секретаря я дізнався, що Рамешвар живе у Віхарі, і того ж вечора пішов до нього. Коли я спитав Рамешвара про жука, він розгубився. Однак поступово він розповів мені все, що знав про цей амулет.
Одного осіннього дня 19… року (якого числа, Рамешвар не пам’ятав), коли він чергував у Єгипетському відділі Наландського музею, до нього вбіг чоловік середнього віку, чимсь дуже схвильований, і ткнув йому в руки пакунок близько двох кілограмів вагою. Рамешвар здивовано спитав, що це означає, і незнайомий квапливо відповів: “Богом благаю, візьміть! Якщо ви відмовитесь, мені доведеться шукати іншу людину, якій я зміг би віддати цю річ. Але пам’ятайте: стережіться Псаро!” і той дивний чоловік зник так само несподівано, як і з’явився. Все сталося швидко, раптово — Рамешвар не встиг навіть добре розглядіти незнайомого і тільки запам’ятав, що обличчя в нього було засмагле, хоч надворі стояла осінь, а одягнений він був у саму сорочку та дхоті.[5]
Із слів Рамешвара я зробив висновок, що той чоловік тікав від переслідувача, якого дуже боявся, і, вибравши слушну хвилину, заскочив до музею.
Чому Рамешвар не розповідав нікому про цю подію, я дізнався тільки після довгого розпитування.
Коли незнайомий пішов, Рамешвар розгорнув пакунок і побачив жука із зеленкуватого кременю. Він ніколи не чув про священного Серафісового скарабея і тому не міг навіть припустити, що держить у руках таку цінну річ. Увечері Рамешвар приніс жука додому, щоб згодом продати його Наландському музеєві, але з того дня в нього раз у раз почали траплятися нещастя, і це різко змінило його намір.
Незабаром після того, як жук опинився в Рамешвара, у нього в домі обвалилася стеля, і тільки випадком сім’я врятувалась від смерті. Потім тяжко захворіла його дружина. Кілька тижнів не було ніякої надії, що вона видужає, і лікарі — так запевняв мене Рамешвар — не могли навіть визначити, яка в неї хвороба. Щойно вона видужала, як сталося нове лихо: банк, де зберігались ощадження Рамешвара, зазнав краху; бідолаха втратив усі гроші, що їх одкладав протягом багатьох років, відмовляючи собі у всьому. Та це ще не все. Повертаючись одного разу з Наланди до Віхара, Рамешвар послизнувся, коли виходив з вагона, і впав на рейки. На щастя, поїзд ще не встиг рушити, але Рамешвар дуже вдарився, звихнув руку і йому довелося через це довго сидіти дома.
Після всіх оцих нещасть, які звалились на нього, Рамешвар дійшов висновку, що у всьому винен жук. Я не можу сказати точно, які в нього були підстави так думати, але відсталі й забобонні люди часто знаходять несподівані й
