Супер «Б» з «фрикадельками» (збірник) - Всеволод Зіновійович Нестайко

– О-у! – одсмикнув руку лікар. – Так ви мені, юначе, палець одкусите. Як я тоді працюватиму? – І раптом сказав суворо: – Ану, розкривай рота швидше!

Ця різка зміна тону подіяла на Спасокукоцького, і він розтулив рота. Лікар знову підніс дзеркальце до зубів.

– Га-а-а! – закричав Спасокукоцький.

– Що таке? Я ж іще навіть не доторкнувся. Тільки дивлюсь.

– Болить.

– Не може бути.

– Ага. Вам «не може бути». А мені може бути. Це ж не ваші зуби! Я більше не хочу. Я уже злажу.

– Ось на тобі! – сказав лікар. – І де ти, такий розумний, учишся? В якій школі, у якому класі? От візьму й напишу про тебе в газету.

– Напишіть-напишіть! – сказала ззаду мама і назвала номер школи і клас.

– Що?! – весело вигукнув лікар. – Оце здорово! Так у цьому ж класі вчиться моя дочка. Люба. Присяжнюк.

– Га? – Спасокукоцький від подиву розтулив рота. Справді, у їхньому класі вчилася дівчинка Люба Присяжнюк.

«Ой! Це ж тепер усі знатимуть… І Кукуєвицький знатиме… Ой, пропав я, пропав. Зганьбив себе на всю школу. Засміє мене тепер Кукуєвицький, у регіт засміє. Всім розкаже тепер і про пожежу, і про криницю, і про жеребця Електрона… Ой, що ж тепер буде?…»Поринувши у свої думки, Спасокукоцький і не помітив, як лікар увімкнув бормашину і вона тихо-тихо задзижчала. Було зовсім не боляче… Минуло кілька непомітних хвилин, і лікар весело сказав:

– Ну, от і все!.. Дві години не їсти!..

Він натиснув на педаль, і крісло опустилося вниз.

– Ви вільні!

Спасокукоцький зліз із крісла і, хитаючись, мов після космічного польоту, ступив кілька непевних кроків до мами. Мама усміхнулася, простягаючи йому руку.

«Оце і все?… А я, дурний, боявся!.. Дригався, кричав і кусався! Ех-х!.. А Кукуєвицький бився зі скаженим собакою, плавав по Дніпру на крижині та проганяв розбійника з Київгазу… Кукуєвицький таки герой, а я… Ех-х!..»

І так йому стало прикро, так прикро, що він скривився і… заплакав.

– Отаке! – здивовано вигукнув лікар. – Чого це ти? Усе ж минулося! А-а… Ти, може, думаєш, що я розкажу Любі? Так нічого ж розказувати! Ти молодець! Ти тримавсь як справжній мужчина!..

«Справжній мужчина» шморгнув носом і витер сльози. А коли вони вийшли з кабінету, Спасокукоцький раптом почув у коридорі жіночий голос:

– От бачиш, хлопчик зовсім не боявся!.. Бачиш, нічого ж страшного… А ти…

Спасокукоцький обернувся.

Під дверима у черзі на стільці поруч із мамою сидів переляканий, заплаканий Кукуєвицький…

Одразу за Спасокукоцьким та Кукуєвицьким поруч із Надею Трав'янко сидить Шурик Бабенко.

Надя Трав'янко – видатна особа (це вона при всьому класі натовкла носа Льоні Монькіну), але зараз не про неї мова.

Зараз давайте познайомимося з Шуриком Бабенком.

Шурик Бабенко не був героєм. Шурик був тихий, нерішучий, сором'язливий хлопчик.

Якось так історично склалося, що з самого малечку він був позбавлений хлоп'ячого товариства. Маленький, худенький, бліденький, він дуже часто хворів, і мама що називається трусилася над ним. Вона не тільки не віддала його в дитсадок, а й у двір самого гуляти ніколи не пускала. І ріс він такою собі хатньою істотою, як оте лупате чорненьке кімнатне собача, що його на руках виносить хазяйка з дому і воно тремтить, бідолашне, ледь тримаючись на своїх тоненьких ніжках.

Десь років до шести Шурик з батьками жив у великій комунальній квартирі, де, крім них, мешкало ще кілька сімей. На всю квартиру Шурик був єдиний хлопчик. Решта дітей – дівчатка: Галочка, Наталочка, Манечка, Танечка, Зіночка, ще й Катруся. І Шурик буквально з пелюшок, хоч-не-хоч, змушений був бавитись, як і вони, ляльками, стрибати через скакалку, гратися в «дочки-матері». Дійшло до того, що якось він сказав бабусі: «Я пішла до Галочки». Було йому тоді років три.

З буйним хлоп'ячим племенем Шурик спізнався лише тоді, як пішов до школи. На той час вони вже переїхали у нову квартиру в інший район міста. Ідучи перший раз у перший клас, Шурик навіть не сподівався зустріти там когось знайомого. І раптом побачив Галочку. Виявляється, вони перед самісіньким вереснем теж переїхали в нову квартиру в цьому районі. Галочка щиро зраділа, побачивши Шурика. І одразу ж розповіла дівчаткам про їхню дружбу. До кінця уроків весь клас уже знав, як Шурик бавився ляльками, стрибав через скакалку і як він сказав: «Я пішла до Галочки». І вертлявий жевжикуватий Валера Галушкинський, що замість «ш» вимовляв «ф», закричав, хихикнувши:

– О, Фурик Бабенко! Фурик Бабенко!

Він умисно робив наголос на першому складі!

І всі хлопчики в класі засміялись. В цю мить усі вони відчували себе мужчинами. Один тільки Шурик був Бабенко. Отак почалося самостійне Шурикове життя в шкільному колективі. Власне, перші два роки не дуже воно було самостійне і не дуже в колективі. Самостійно в колективі Шурик лише сидів у класі на уроках. Під час перерви він самотньо стояв під стіночкою в коридорі – або просто так, або жуючи сніданок. А після уроків у вестибюлі його вже чекала мама чи бабуся, і самостійність Шурикова закінчувалася. Навіть домашні завдання Шурик готував разом з мамою.

Тільки у третьому класі йому дозволено було самому ходити до школи і виходити у двір гуляти. Але Шурикового становища це не змінило. У хлоп'ячий гурт увійти він не вмів. Мовчки стояв під стіночкою у дворі й дивився, як хлопці гасають. Навіть плаксій Льоня Монькін не мав Шурика за людину і проходив, не помічаючи його, як повз порожнє місце.

І Шурик переживав. Шурик страшенно переживав… Він усе віддав би, лише бути б таким, як Ігор Дмитруха! О, Ігор Дмитруха – то велика людина! Як кажуть хлопці – молоток! З таких виростають полководці, герої та чемпіони. Навіть коли після добрячої прочуханки від завучки Віри Яківни він схиляє голову й каже: «Я більше не буду», – це в нього звучить гордо й незалежно.

А як він з'їжджає по перилах з другого поверху!

Як він хвацько чвиркає-спльовує крізь зуби!

А найголовніше, – як він грає у футбол! Ах, як він грає у футбол! Для хлопців він – і Шевченко, і Бекхем, і Рональдо разом узяті.

Шурик, не задумуючись, віддав би свою колекцію значків, щоб забити бодай один гол так, як Ігор Дмитруха. Але Шурик міг тільки мріяти про це. Шурик грати у футбол абсолютно не вмів. Бо ніколи у футбол не грав. А футбол – це така гра,